Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

– Не треба метушитися, Стелло, люба, – сказав Дункан Еллейн, однією рукою поправляючи вуса, іншу тримаючи на плечі Стелли надто довго для заявленого вияву батьківської турботи. – Зовсім скоро хтось піде й принесе радіо від Марчантів. Ти навряд чи щось пропустиш.

– Але ми пропустимо весь початок! І ніколи не зможемо прослухати його знову. Мабуть, іншої коронації за нашого життя не буде. Ох, не можу повірити!

Стелла відкрито ридала, не зважаючи на гостей навколо – дехто з них, очевидно, вважав священну королівську церемонію радше прикрою завадою посеред пречудової вечірки.

– Стелло, мені треба йти, – прошепотіла Джой. – Мені дуже шкода. Я недобре почуваюся.

– Але не можна! Залишся хоча б до того, як принесуть радіо.

– Я зайду до тебе завтра.

Хутко, побачивши, що її батьки досі в компанії, яка сидить навколо безмовного радіо, Джой побігла до дверей. Швидко кивнувши слузі, який вивів її надвір, вона кинулася тікати одна крізь вогке нічне повітря, у супроводі лише зграї комарів, що з виском пікірували на неї, і з легким побоюванням через чоловіка, якого лишала позаду.

Експатріанти в Гонконзі звикли до гарного життя з випивкою та званими вечерями мало не щоночі, тож не дивно було із самого ранку бачити на вулицях кількох гвейло [2] Загальна назва білих людей у кантонському діалекті. . Але Джой, чия нещаслива пригода з рожевими напоями залишила по собі відчуття виняткової тверезості, була зараз, на диво, єдиною їх представницею.

Здавалося, наче весь Пік слабує на похмілля. Доки пари китайських чоловіків і жінок м’яко крокували повз, подеколи з важкими кошиками чи візками якогось мотлоху, жодного європейця довкола не було видно. За стінами вибілених домів осторонь від дороги винувато висіли стрічки кольорових полотен, а численні принцеси на світлинах кучерявилися з вікон, і самі наче виснажені ексцесами минулої ночі.

М’яко ступаючи по тиковій підлозі будинку, вони з Бей Лінь перемовлялися пошепки – жодна не хотіла розбудити Еліс і Ґрема, чиї гарячкові плутані суперечки затяглися аж до світанку. Джой вирішила, що єдиною розрадою їй буде з’їздити на Нові Території, де можна покататися верхи. У всіх сьогодні тріщатимуть голови, усі будуть нещасні, а волога спека тиснула жорсткіше, ніж будь-коли, підсилюючи головний біль з похмілля. Цей день уже точно промине в дражливій апатії, повільно тягнучись під вентиляторами на м’яких меблях. За таких умов аж ніяк не хочеться бути в місті. Проблема полягала в тому, що цього ранку нi´кому було вивезти Джой за його межі.

Вона ходила до Стелли близько десятої, але завіси на вікнах були зсунуті, а дзвонити у двері не хотілося. Її батько, який зазвичай неодмінно відвіз би свою принцесу, навряд чи встане до обіду. І більше нікого, до кого зручно було б звернутися. Зараз, сидячи в ротанговому кріслі біля вікна, Джой обмірковувала ідею скористатися трамваєм до центру, а тоді пересісти на потяг. Проте вона ніколи не робила цього сама, а Бей Лінь відмовилася супроводжувати її, знаючи, що настрій господарки стане геть нестерпним, якщо та прокинеться й побачить, що її служниця пішла «прогулятися».

– Ох Боже, бережи нашу чортову королеву, – бурмотіла Джой, коли та почвалала геть.

Уже не вперше Джой хотілося збунтуватися проти обмежень її життя, географічних і фізичних. Коли вони з матір’ю мешкали в Австралії, незабаром після вторгнення японців до Гонконгу, унаслідок якого жінки й діти мусили виїхати з колонії, Джой відчувала, що здобула небачені донині свободи. Вони мешкали в сестри Еліс, Марсель, двері будинку якої виходили на пляж і, здавалося, постійно були відчинені для прогулянок Джой і для різноманітних сусідів, таких розслаблених і доброзичливих, як порівняти до гонконгських.

Еліс теж почувалася там розслаблено, розквітала в сухому спекотному кліматі, де всі розмовляли її мовою, а високі чоловіки з бронзовою засмагою безсоромно фліртували. Там її манери були вершиною вишуканості, а одяг затьмарював усе донині бачене, і вона могла поставати тією, ким хотіла, – розкішною громадянкою світу, екзотичною у своєму вигнанні. До того ж Марсель була молодша за неї й приємно відрізнялася в усіх питаннях смаку та стилю. Завдяки цьому піднесеному почуттю доброї волі Еліс діставала набагато менше «клопоту» від Джой, ніж завжди, і відсилала її на пляж або на базар, майже не дивлячись, а не так, як у Гонконзі, де постійно переймалася відмінностями у зовнішності доньки, її манерами й потенційною небезпекою того, щоб відпускати її в нецивілізованій країні саму.