Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

Найгірший з усіх був Вільям, усюдисущий на кожнісіньких світських зборах, зі своїм зрізаним підборіддям і білявим волоссям, крихким і ламким, як його придушений, писклявий голос. Він клав свої вологі долоньки їй на поперек і вів туди, куди вона не мала жодного бажання йти. Чемно вдаючи, що слухаєш, можна було поглядати згори вниз на маківку його голови та гадати, де його волосся порідіє далі.

– Гадаєш, вона нервується? – казала Стелла. Її волосся, лискуче, мов свіжий лак, було підколоте в шиньйон на потилиці. Жодна волосина не вибилася і не кучерявилася на вологому повітрі, як-от у Джой, чиї коси поривалися навтьоки, щойно їх укладали. Бей Лінь, її камеристка, кривилася й цитькала на Джой, підколюючи пасма, неначе дівчина свідомо їх підохочувала.

– Хто?

– Принцеса. Я б нервувалася. Подумай лише, скільки людей дивитимуться.

Останніми тижнями Стелла, блискуча у своїй червоній спідниці, білій блузці й синьому кардигані – спеціально до такої нагоди – виявляла, як на думку Джой, дещо нездорове зацікавлення до принцеси Єлизавети: розмірковувала, які прикраси й убрання та обере, чи важка її корона або ж як її новоспечений чоловік очевидно ревнує її до титулу, адже йому не бути королем. Джой починала підозрювати тут зовсім не вірнопідданське відчуття причетності.

– Ну, вони ж не всі її бачитимуть. Багато таких, як ми, хто лише слухатиме радіо.

Обидві відступили вбік, щоб пропустити автівку, швиденько зазирнувши всередину: чи немає там когось знайомого.

– Та все одно вона може переплутати слова. Я б переплутала. Упевнена, я б затиналася.

Джой сумнівалася, адже Стелла майже в усьому була взірцевою справжньою леді. На відміну від Джой, Стелла була належного для юної леді зросту й завжди носила елегантніший одяг, що його кравець із Цимшацуї шив за останньою паризькою модою. Вона ніколи не шпорталася, не бувала похмурою в товаристві, їй не відбирало мову в бесідах із шерегами офіцерів, які були тут проїздом: гостини мали допомогти їм бодай на хвильку забути, що прямують вони на Корейську війну. Джой часто думала, що репутація Стелли могла б дещо поблякнути, якби хтось знав про її вміння відрижкою декламувати абетку.

– Гадаєш, нам доведеться лишитися до самого кінця?

– Що, на всю церемонію? – Джой зітхнула й піддала ногою камінець. – Це неодмінно розтягнеться на години, вони всі нап’ються та почнуть обговорювати одне одного. А моя мати фліртуватиме з Дунканом Еллейном і заведе про те, що Вільям Фаркарсон доводиться родичем Жарденам і достатньо перспективний, щоб задовольнити дівчину мого стану.

– Для дівчини твого стану він таки занизький. – Стелла була ще й дотепниця.

– Навмисно взула високі підбори.

– О, ну ж бо, Джой. Це ж захват. У нас буде нова королева.

Джой знизала плечима.

– Чому я маю відчувати захват? Ми навіть не живемо в тій країні.

– Бо вона все одно наша королева. Вона майже одного з нами віку! Уяви собі! І це найбільша вечірка за цілу вічність. Там будуть усі.

– І всі ті самі. Аж ніяк не весело ходити на вечірки, якщо вже всіх там знаєш.

– Ох, Джой, ти така вперта у своєму невдоволенні. Там безліч нових людей, треба тільки до них заговорити.

– Але мені нема чого казати. Їх цікавлять лише покупки, одяг і хто як зганьбився перед ким.

– О, перепрошую, – наїжачилася Стелла. – І більше нічого?

– Я кажу не про тебе, ти ж розумієш. У житті має бути щось більше. Тобі хіба ніколи не хотілося поїхати до Америки? Чи до Англії? Подорожувати світом?

– Я подорожувала. Багато де.

Батько Стелли був командиром на флоті.

– Чесно, мені здається, що, куди не поїдеш, людей скрізь цікавить одне. Коли ми були в Сінгапурі, там панувала суцільна мішанина коктейльних вечірок. Навіть мамі було нудно, – сказала Стелла. – Хай там як, тут не завжди ті самі люди. Наприклад, офіцери: сьогодні їх буде багато. І я впевнена, що всіх ти ще не бачила.

Офіцерів було багато. Широка палацова тераса Брум-Скоттів, з якої в ті рідкісні моменти, коли туман на вершині Піку розсіювався, відкривався краєвид на Гонконгську гавань, пістрявіла білими кітелями. Усередині будинку, під вентиляторами, що мерехтіли, мов велетенські пропелери, китайська прислуга, теж зодягнена в біле й у м’якому взутті, безшумно рухалася між гостями, пропонуючи зі срібних таць високі склянки напоїв з льодом. Шепіт голосів здіймався й опадав на тлі музики, яку саму наче тлумила важка волога спека. Британські прапорці, натягнуті через стелю, обвисли, немов випрана білизна, ледве ворушачись, попри сякий-такий вітерець.