Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

– Ненавиджу своє життя, – уголос промовила Джой, даючи думкам виплеснутися й повиснути, наче купчасті хмари, у повітрі перед собою.

– Мем? – У дверях стояла Бей Лінь. – До вас джентльмен.

– До моєї матері?

– Ні, мем. Він питає вас. – Жінка багатозначно всміхнулася.

– Краще проведи його в дім.

Насупившись, Джой пригладила волосся і встала. Товариство – останнє, чого вона зараз бажала.

Двері відчинились, і увійшов чоловік, якого вона ніколи раніше не бачила, вбраний у білу сорочку з коротким рукавом і кремові штани. Він мав охайно підстрижене рудувате волосся, довгасте аристократичне обличчя і блідо-блакитні очі. А ще він був високий і зайве сутулився, нібито за звичкою, коли входив до кімнати. «Моряк, – відсторонено подумала вона. – Ті завжди сутуляться в проймі».

– Міс Леонард.

Він тримав перед собою солом’яного капелюха, стискаючи його обома руками.

Джой дивилася на нього порожніми очима. Вона не могла збагнути, звідки він знає її ім’я.

– Едвард Беллентайн. Пробачте, якщо здамся нав’язливим. Я лише хотів… лише подумав спитатися, як ви.

Джой придивилася до його обличчя і раптом спалахнула, із жахом упізнавши його. Коли вона востаннє бачила це обличчя, воно двоїлося. Її рука несвідомо злетіла до рота.

– Я дозволив собі спитати у вашої подруги ваші ім’я та адресу. Хотів лише переконатися, що ви безпечно дісталися додому. Я почувався дещо винним за те, що дозволив вам піти самій.

– О, ні, – сказала Джой, рішуче не зводячи очей із власних ніг. – Зі мною все було гаразд. Ви дуже добрі, – додала вона за мить, розуміючи, що була грубою.

Вони стояли кілька хвилин, доки Джой не усвідомила, що він і не збирається відкланятися. Було так незручно, що шкіру поколювало. Вона ніколи не переживала такого сорому, як минулої ночі, і зараз це відчуття поверталося, мов різкий післясмак. Чому він не може просто дати їй спокій? Залишити її наодинці з особистим приниженням. Бей Лінь нетерпляче стовбичила у дверях, але Джой її старанно ігнорувала – горіти тій у пеклі, якщо запропонує йому випити.

– Власне, – промовив незнайомець, – я подумав, чи не хотіли б ви піти прогулятися. Або зіграти в теніс. Наш командир отримав спеціальний дозвіл на користування кортами в Козвей-Бей.

– Ні, дякую.

– Може, ви були б ласкаві показати мені якісь цікаві місця? Ніколи раніше не бував у Гонконзі.

– Мені дуже шкода, але я саме збиралася йти, – мовила Джой, відчуваючи, що досі не може на нього дивитися.

Повисла довга пауза. Він явно не зводив з неї очей. Вона відчувала це.

– Гарна місцина?

– Що? – Джой відчула, як забилося серце в грудях. Чому він не йде?

– Ви сказали, що кудись ідете. Я просто подумав… то куди?

– Я їду кататися верхи.

– Кататися? – Ось тут вона підвела очі, почувши запал у його голосі. – Тут є коні?

– Не тут, – відповіла вона. – Принаймні не на острові. На Нових Територіях. Друг мого батька тримає там стайні.

– Ви не проти, якщо я поїду за вами? Удома я і сам трохи катаюся. Страшенно за цим сумую. Власне, я не бачив коней уже дев’ять місяців.

Він промовив це тужливим тоном, яким більшість військовослужбовців згадують про свої родини. Усе його обличчя, помітила Джой, немов відкрилося, доволі суворі риси пом’якшилися і підтягнулися. Вона мусила визнати: цей офіцер разюче гарний якоюсь дорослою красою.

Але він бачив, як вона ганьбилася на балконі.

– Я на машині. Можу вас відвезти. Або просто їхати за вами, якщо так буде… м-м… зручніше.

Джой знала, що мати неодмінно жахнеться, коли Бей Лінь повідомить їй, що міс Джой чкурнула на машині з незнайомцем. Але те, що на неї чекає, навряд чи буде набагато гіршим за наслідки від сидіння весь день під п’ятою Еліс, доки мати зриватиме на ній свій похмільний гнів. І було щось доволі принадне в тому, щоб котитися тихими вулицями із цим високим незнайомцем у ластовинні, який, на відміну від більшості офіцерів, не змушував її ніяковіти й плутатись у словах, а просто говорив і говорив сам – про своїх коней в Ірландії (цікаво, що він не мав ірландського акценту), про дикість мисливського краю, де жив, і, на противагу цьому, про нескінченну нудьгу разом із клаустрофобією в глухих стінах корабля, де місяцями стирчав у тому самому крихітному світі з тими самими людьми.

Вона ніколи не чула, щоб чоловік говорив так, як він, – не безкінечними стислими зауваженнями, як-от більшість офіцерів, з якими вона розмовляла. Мова Едварда була лаконічна та відверта. Він говорив так, ніби тривалий час був позбавлений такої можливості. Цілі речення вилітали з нього на одному подиху, – так людина, тонучи, хапає ротом повітря, – а його сміх розмежовував речення дужим утробним реготом. А потім він періодично зупинявся, кидав погляд на неї, немов збентежений власною нестриманістю, і замовкав, доки наступна думка не злітала в нього з язика.