Джоджо Мойєс - Після тебе

– Доброго вечора, люба.

– Доброго, Вайолет.

– Не варто тобі бути тут так пізно – треба бути вдома, зі своїми близькими, сонечко.

Вона каже мені одне й те саме кожного вечора.

– Та ще й не дуже пізно. – Моя відповідь також однакова щоразу.

Вдоволена, вона продовжує свій шлях.

Напружений молодик із ноутбуком та спітнілий любитель скотчу вже пішли. Я закінчую розставляти склянки та підбиваю касу, двічі перевіряючи, щоб цифри на чеках збіглися з тими, що в касі. Потім занотовую все в книгу, перевіряю пляшки й пишу, що треба замовити. І саме цієї миті помічаю, що на стільці й досі висить пальто кремезного чоловіка. Я підходжу й дивлюсь на табло: саме триває посадка на рейс до Мюнхена. Це якщо в мене буде настрій побігти й віддати йому пальто. Я дивлюсь іще раз, а потім повільно йду до чоловічого туалету.

– Гей, є тут хто?

Звідти чути придушений голос, із нотками істерики. Я штовхаю двері.

Любитель скотчу схилився над раковиною та хлюпає воду собі в обличчя – бліде як крейда.

– Що, вже мій рейс?

– Тільки-но оголосили. У вас, певно, є ще декілька хвилин.

Я вже хочу піти, але щось мене спиняє. Чоловік пильно дивиться на мене, і його очі – наче два ґудзики – сповнені переляку.

– Я не можу. – Він бере паперовий рушник та витирає обличчя. – Не можу я сісти в той літак.

Я чекаю.

– Я маю летіти на зустріч із новим босом, але не можу. Я не наважився йому сказати, що боюся літати. – Він трусить головою. – Не те що боюся – мене це жахає.

Я відпускаю двері, і вони зачиняються за мною.

– А що за нова робота?

Він кліпає очима:

– Ем… запчастини. Я новий старший регіональний менеджер. Запчастини. Я регіональний менеджер із запчастин для гальм у «Hunt Motors».

– Звучить дуже відповідально, – зауважую я. – У вас є… гальма.

– Я довго чекав на цю можливість. – Він важко глитнув. – Не хочу тепер померти у вогняній кулі. Не хочу померти в клятій летючій вогняній кулі.

Хочеться сказати, що навряд чи це буде летюча куля – радше швидко падаюча. Але це б йому мало допомогло. Він знову хлюпає водою собі в обличчя, і я подаю йому рушник.

– Дякую, – чути його непевний видих. Він трохи підбирається, намагаючись дати собі раду. – Певен, що вам ніколи ще не доводилося бачити такого ідіота, як я, еге ж?

– Десь по чотири рази на день.

Його очі-ґудзики розширюються.

– Десь чотири рази на день мені доводиться витягати когось із чоловічого туалету. І зазвичай саме через страх літати, – пояснюю я.

Він кліпає очима.

– Але, знаєте, я завжди всім кажу, що жоден літак, який вилетів із цього аеропорту, не впав.

Його шия посунулась назад у комірці.

– Правда?

– Жоден.

– Навіть… навіть маленької аварії на злітній смузі не було?

Я знизую плечима.

– Тут доволі нудно. Люди летять туди, куди їм треба, а через декілька днів повертаються. – Я знову штовхаю двері, щоб відчинити. Наприкінці дня запах у туалеті так собі. – У будь-якому разі, думаю, що з вами могло б статись і дещо гірше.

– Ну… мабуть, правда ваша. – Він обдумує мої слова, дивлячись на мене з півоберта. – Так що, по чотири на день?

– Іноді й більше. А тепер, якщо ви не проти, я маю повертатися. Не думаю, що мені піде на користь, якщо люди надто часто бачитимуть, як я виходжу з чоловічих туалетів.

Він усміхається, і на мить я уявляю його за інших умов: енергійний чоловік. Радісний. Успішний керівник у галузі автомобільних запчастин на міжнародному рівні.

– Там наче ваш рейс оголошують.

– Ви вважаєте, що все буде гаразд?

– З вами все буде добре. Це дуже безпечні авіалінії. Усього години дві-три з вашого життя – та й по всьому. Дивіться, п’ять хвилин тому сів рейс SK491, і, йдучи до свого виходу, ви зустрінете стюардів та стюардес, які сміються й весело базікають, прямуючи додому. Для них політ мало чим відрізняється від поїздки на автобусі. Хтось літає два, три, навіть чотири рази на день. Вони ж не дурні: якби це було небезпечно, хіба стали б вони це робити?

– Поїздки на автобусі, – повторює він.

– Навіть безпечніше, ніж на автобусі. Набагато.

– Це точно. – Одна його брова злітає вгору. – На дорогах стільки ідіотів.

Я киваю.

Він поправляє краватку.

– Це серйозна робота.

– Буде шкода, якщо ви втратите цю можливість через таку дрібницю. Ви швидко звикнете літати.

– Може, й так… Дякую вам, міс…?

– Луїза, – кажу.

– Дякую вам, Луїзо. Ви дуже добра. – Він уважно дивиться на мене. – Може… Чи не… не хотіли б ви якось піти зі мною кудись випити?