Джоджо Мойєс - Після тебе

– Ти як? – Тато повертає голову до мене, наче здогадався, про що я думаю.

– Нормально.

– Ну й молодчинка. – Він коротко плескає мене по плечу.

Мама вже чекає на нас коло дверей, коли ми паркуємося коло будинку. Вона, мабуть, стояла коло вікна з півгодини. Тато ставить мої сумки на сходинку та повертається допомогти мені вийти з машини, підтримуючи мене плечем.

Я обережно спираюся ціпком на брукований тротуар і майже фізично відчуваю, як за моєю спиною шурхотять штори в сусідніх будинках, поки я доходжу до ґанку. «Дивись, хто приїхав, – чую я їхній шепіт. – Цікаво, що вона накоїла цього разу?»

Тато веде мене вперед, уважно стежачи, як я ставлю ноги – наче раптом вони можуть зірватися та бозна-куди побігти.

– Нормально? – повторює він. – Давай, не квапся.

Бачу, як дідусь визирає з-за маминої спини в коридорі – на ньому, як завжди, картата сорочка та улюблений синій джемпер. Нічого не змінилося. Навіть шпалери ті самі. У коридорі той самий килим – на ньому видно смужки там, де мама пилососила зранку. На гачку висить моя стара синя куртка з капюшоном. Півтора року. А таке відчуття, наче я років десять тут не була.

– Не підганяй її, – каже мама, стиснувши руки. – Ви йдете надто швидко, Бернарде.

– Та вона ледь пережене Мо Фараха [5] Відомий британський бігун. . Якщо ми будемо йти ще повільніше, це буде прогулянка Місяцем.

– Обережно, сходи. Бернарде, може, будь позаду – якщо вона впаде?

– Та я знаю, де сходи. Це ж тут усього лише двадцять шість років прожито.

– Дивися, щоб вона не перечепилася через поріг, Бернарде. Ти ж не хочеш, щоб вона і друге стегно зламала.

«Господи, – думаю я. – Ось так тобі було, Вілле? Кожного-кожного дня?»

І тут на порозі з’являється моя сестра, відштовхуючи маму вбік.

– Заради Бога, мамо! Давай, Гопалонгу! [6] Ім’я вигаданого ковбоя, героя книжок та фільмів. Ото, блін, ти влаштувала тут шоу.

Тріна підставляє під мою вільну руку своє плече та кидає швидкий погляд у бік сусіднього будинку. Її брови здіймаються вгору в німому жесті «Що, справді?». Я майже фізично чую, як із шурхотом запинаються штори.

– Купка витріщак, блін. Ану швидше – я обіцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш ніж він піде на свій гурток. Боже, як ти схудла. Твої цицьки наче два мандарини в шкарпетках.

Сміятись і йти водночас мені важко. Томас біжить мене обіймати, і мені доводиться спертись об стіну, щоб він мене не збив.

– Вони правда тебе розрізали, а потім зібрали назад? – питає. Він уже мені по груди на зріст. Спереду немає чотирьох зубів. – Дідусь каже, що вони точно щось зібрали не так, як було. І хто його знає, як нам це зрозуміти.

– Бернарде!

– Та я ж пожартував.

– Луїзо. – Голос у дідуся хрипить. Він підходить до мене та обіймає – і я його теж. Його старечі руки тримають мої навдивовижу міцно. Супиться. Удає, що сердиться.

– Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, – каже мама.

– Ти повертаєшся у свою стару кімнату, – оголошує тато. – Тільки ми там поклеїли шпалери з трансформерами для Томаса – ти ж нічого не маєш проти декількох автоботів та предаконів?

– А в мене в дупі були черв’яки, – видає Томас. – Мама каже, що про це не треба казати комусь не вдома. А ще не треба пхати пальці…

– О Господи! – перепиняє його мама.

– Ласкаво просимо додому! – резюмує тато, і сумка з його рук падає мені на ногу.

Озираючись назад, я бачу, що перші дев’ять місяців після смерті Вілла я була наче в тумані. Я відразу поїхала до Парижа – навіть не повертаючись додому. Від свободи в мене паморочилась голова, а Вілл пробудив у мені такі апетити, яких я раніше не знала. Я найнялася працювати в бар, куди часто заходили іммігранти, – тут не звертали уваги на мою жахливу французьку. Поступово я покращувала своє знання мови. Я винайняла невеличку кімнату в Шістнадцятому окрузі над ресторанчиком близькосхідної кухні. Ночами я просто лежала тут без сну, прислухаючись до розмов нічних пияків та ранкових кур’єрів. І щодня почувалася так, наче проживаю не своє життя.

У перші місяці з мене наче зняли шкіру – я відчувала все неймовірно гостро. Прокидалась у сльозах або зі сміхом і дивилася на світ так, наче з очей прибрали якийсь фільтр. Куштувала нові страви, гуляла незнайомими вулицями й розмовляла з людьми не своєю мовою. Іноді мені здавалося, що він переслідує мене, що я дивлюсь на все його очима, що чую його голос.

«Що ти про це думаєш, Кларк?»