Джоджо Мойєс - Та сама я

– Я не була в Кройдоні, – відповіла я. І додала, побачивши, як згасла його усмішка: – Але обов’язково його навідаю, коли наступного разу буду в тих краях.

– Луїзо, ласкаво просимо до Лавері. Якщо вам щось знадобиться, якщо вам щось незрозуміло, одразу кажіть мені. Я працюю двадцять чотири на сім.

– Він не жартує, – зауважив Натан. – Іноді мені здається, що він і спить під тим столом.

Він жестом вказав на тьмяно-сірий службовий ліфт у задній частині вестибюля.

– Троє дітей, котрим нема ще й п’яти, друже, – сказав Ашок. – Повірте, робота тут рятує мою нервову систему. Не можу сказати те саме про свою дружину. – Він широко всміхнувся. – Справді, міс Луїзо. Якщо вам щось знадобиться, я до ваших послуг.

– А як щодо наркотиків, повій та публічних будинків? – прошепотіла я, коли за нами зачинилися двері службового ліфта.

– Ні. Тільки квитки до театру, бронювання столиків у ресторанах та послуги найкращих хімчисток, – відповів Натан. – Це ж П’ята авеню. Боже мій, чим ти займалася в Лондоні?

Резиденція Ґопніків становила шістсот п’ятдесят квадратних метрів другого та третього поверхів готичної будівлі з червоної цегли, це дуже рідкісний дуплекс для цієї частини Нью-Йорка, що свідчило про заможність багатьох поколінь сім’ї Ґопніків. Як розповів мені Натан, Лавері – це зменшена копія знаменитої будівлі Дакота, а також один із найстаріших кооперативів на верхньому Іст-Сайді. Ніхто не може купити або продати тут квартиру без схвалення ради мешканців будинку, котрі, як правило, категорично налаштовані проти будь-яких змін. І поки розкішні кондомініуми по той бік парку, з їхніми ресторанами, тренажерними залами, дитячими садками, панорамними басейнами, радо приймали нові грошенята – російських олігархів, зірок естради, китайських сталевих магнатів та мільярдерів, що збили капітал у сфері технологій, – мешканці Лавері насолоджувалися старою доброю класикою.

Ці апартаменти передавалися із покоління в покоління; їхні жителі вже давно навчилися миритися з системою трубопроводів 1930-х років і навіть припинили боротися за дозвіл змінити щось більш масштабне, ніж перемикач світла, – вони просто мовчки спостерігали за тим, як навколо них змінюється Нью-Йорк, як люди зазвичай мовчки ігнорують жебрака з картонною табличкою.

Я ледве встигла розглянути велич самого дуплекса, з його паркетною підлогою, високою стелею та дамастовими шторами завдовжки в поверх, коли ми попрямували до приміщення прислуги, що ховалося десь у закутках другого поверху, у самому кінці довгого вузького коридору, який тягнувся з кухні, – аномалія, що була нормою в давнину. Більш нові або реконструйовані будівлі не мають приміщень для прислуги: тепер економки та няні мають виїжджати з Квінсу або Нью-Джерсі на світанку й повертатися додому вже затемна. Але родина Ґопніків володіла цими крихітними кімнатками з самих перших днів життя будівлі. Їх не можна було від’єднати чи продати, і хоч офіційно вони були прив’язані до основної резиденції, багато хто хотів зробити з них комори для зберігання речей. Нескладно зрозуміти, чому саме.

– Ми прийшли. – Натан відчинив двері й поставив мої валізи.

Моя кімната була розміром приблизно три на три метри. У ній були двоспальне ліжко, телевізор, комод і шафа.

У кутку стояло невеличке крісло, оббите бежевою тканиною. Його сидіння втомлено провисало від попередніх мешканців кімнати. Крихітне віконце, можливо, виходило на південь. Або на північ. Або на схід. Було складно сказати, адже воно впиралося у цегляну стіну сусідньої будівлі, такої високої, що можна було побачити небо лише за умови, якщо притиснутися обличчям до скла і вивернути шию.

Трохи далі по коридору я побачила спільну кухню, яку я ділитиму з Натаном та економкою, чия кімната була навпроти.

На моєму столі лежав акуратний стосик із п’яти темно-зелених сорочок поло, а також щось схоже на чорні штани з дешевим тефлоновим блиском.

– Вони не казали тобі про уніформу?

Я взяла до рук одну з сорочок.

– Це лише сорочка і штани. Ґопніки вважають, що з уніформою набагато простіше. Усі знають своє місце.

– Якщо хочеш бути схожим на професійного гольфіста.

Я зазирнула до крихітної ванної з коричневого мармуру, що з літами вкрився пліснявою та водним каменем. Поруч із душовою кабіною стояв і маленький унітаз, що, здавалося, походив аж із 1940-х. На поличці лежали мило в паперовій обгортці та засіб від тарганів.

– Насправді за мангеттенськими мірками це дуже щедро з їхнього боку, – пояснив Натан. – Я знаю, що кімната трохи обтріпана, але місіс Ґ. каже, що ми можемо вдихнути у неї нове життя. Декілька додаткових ламп та швидка поїздка до магазину декору, і все заграє…