Джоджо Мойєс: Та сама я

Мангеттен тягнувся в усіх напрямках, величезний, цілований сонцем, бурхливий та блискучий.

Моя втома зникла разом із зорею. Я зітхнула на повні груди й рушила з місця. Мої губи мимоволі розтяглися в широкій усмішці, але я була безсила. Я пройшла вісім кварталів, так і не зустрівши жодного маркету. Я звернула на Медісон-авеню та опинилася серед величезних вітрин розкішних магазинів, ресторанів, затемнених вікон та позолочених готелів, чиї швейцари у лівреях навіть не дивилися у мій бік.

Я пройшла ще п’ять кварталів, усвідомлюючи, що тут не так уже й легко випадково зустріти бакалійну крамницю. Нью-йоркські закусочні чекали мене на кожному розі. У них працювали виряджені офіціантки та чоловіки в білих капелюхах із кирпатими крисами, але все виглядало таким грандіозним і блискучим, що, здавалося, навряд чи мене там чекатимуть просто омлет і чашка чаю. Люди, яких я зустрічала на своєму шляху, були або туристами, як я, або ж спортсменами-бігунами у термобілизні та навушниках, і кожен намагався якомога швидше оминути безпритульних, що дивилися на них, піднявши вгору свої насуплені свинцеві обличчя. Нарешті я натрапила на величезну мережеву кав’ярню, в котрій, здавалося, зібралася добра половина жайворонків Нью-Йорка, які схилилися над своїми телефонами або ж годували на подив радісних дітлахів під нейтральну музику, що грала з колонок на стіні.

Я замовила капучино та мафін, котрий, перш ніж я встигла заперечити, бариста розрізав на дві половини, розігрів і змастив маслом, не відриваючись від розмови про бейсбол зі своїм колегою.

Я сплатила за своє замовлення, сіла за столик, поклала перед собою мафін, загорнутий у фольгу, і відкусила шматочок. Це була найсмачніша річ у моєму житті, навіть не беручи до уваги втому та голод після перельоту і зміни часових поясів.

Просто переді мною, за вікном, простягався ранковий Мангеттен, а мій рот по черзі наповнювався то липким масляним мафіном, то гарячою міцною кавою, даючи волю моєму всюдисущому внутрішньому монологові ( Я п’ю нью-йоркську каву в нью-йоркській кав’ярні! Я іду нью-йоркською вулицею! Просто як Меґ Раян! Або Даян Кітон! Я у справжньому Нью-Йорку! ). На коротку мить я зрозуміла, що саме Вілл намагався пояснити мені два роки тому: саме ті дві хвилини, поки мій рот був набитий незнайомою мені їжею, а очі дивилися на незнайомий краєвид, я існувала лише в цьому моменті. Я жила, я відчувала, уся моя істота була готова отримувати та приймати нове. Я була в одному-єдиному місці на землі.

А потім, геть недоречно, дві жінки за сусіднім столиком учинили кулачну бійку, розкидавши довкола каву та булки, поки баристи підскочили, щоб їх розняти. Я струсила крихти з сарафана, закрила сумку і вирішила, що, ймовірно, вже час повертатися до Лавері.

Коли я увійшла, Ашок сортував величезний стос газет, складаючи їх у нумеровані стопки. Він випростався з усмішкою.

– Що ж, вітаю вас, міс Луїзо. Як пройшов ваш перший ранок у Нью-Йорку?

– Дивовижно. Дякую.

– Ви наспівували «Let the River Run» [3] «Let the River Run» – пісня, що стала саундтреком фільму «Ділова дівчина» 1988 року, з музикою і текстами Карлі Саймон. , мандруючи вулицями?

Я сторопіла.

– Звідки ви знаєте?

– Усі так роблять, коли вперше приїздять на Мангеттен. Дідько, навіть я так іноді роблю, хоч і не виглядаю як Мелані Ґріффіт.

– Поблизу геть немає продуктових магазинів? Мені довелося йти пішки близько мільйона кілометрів, щоб випити кави. До того ж я й гадки не маю, де купити молоко.

– Міс Луїзо, варто було спитати мене. Ходіть сюди.

Він жестом указав за свій стіл і відчинив двері, покликавши мене до темного, обшарпаного та захаращеного офісу, котрий дисонував із латунню та мармуром вестибюля. На столі стояв ряд екранів спостереження, серед них були старий телевізор і величезний обліковий журнал, а також чашка, декілька книжок із м’якими обкладинками та безліч фотографій усміхнених беззубих дітей. За дверима стояв старезний холодильник.

– Ось. Беріть. Потім повернете.

– Усі швейцари це роблять?

– Ніхто так не робить. Але в Лавері все інакше.

– Тож де люди роблять покупки?

Він скривив обличчя.

– Люди в цьому будинку не роблять покупок, міс Луїзо. Вони навіть не думають про покупки. Б’юся об заклад, добра половина з них вважає, що їжа вже готова просто з повітря з’являється на їхніх столах, магія. – Він озирнувся, знизивши голос. – Ставлю на те, що вісімдесят відсотків жінок, що тут живуть, уже років п’ять не заходили на кухню. Зауважте це, а половина жінок взагалі не харчуються, і крапка.