Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я не могла повірити в почуте. Я відчула, як обличчя червоніє, і глибоко вдихнула, перш ніж знову заговорити.

— Як ви посміли припустити, що я зробила б щось, що може образити Вілла. Я зробила все, — прошипіла я. — Я зробила все, що змогла придумати. Я шукаю ідеї, витягую його на прогулянки, розмовляю з ним, читаю йому, доглядаю його. — Мої останні слова просто вибухнули з грудей. — Я прибираю за ним. Я змінюю його клятий катетер. Розважаю його. Я роблю більше, ніж уся ваша чортова сім’я!

Місіс Трейнор стояла непорушно. Вона випросталася на повний зріст, притисла сумочку під пахвою.

— Гадаю, розмову, міс Кларк, закінчено.

— Так. Так, місіс Трейнор. Думаю, так і є.

Вона повернулася й швидко вийшла з кав’ярні. Коли двері зачинились, я зрозуміла, що трусило й мене.

Ця розмова з місіс Трейнор вивела мене з рівноваги на наступні кілька днів. У голові постійно крутилися її слова, що я «хизувалася своїм щастям перед ним». Я зовсім не думала, що мої вчинки можуть вплинути на Вілла. Коли мені здалося, що він несхвально відгукнувся про мій намір переїхати до Патрика, я подумала, що йому не подобається Патрик, а не про якісь його почуття до мене. І що особливо важливо — не думаю, що в мене був надто щасливий вигляд.

У будинку я не могла позбутися відчуття тривоги. Немов через мене проходив струм низької напруги й живив усе, що я робила. Я запитала Патрика:

— А ми б з’їхалися, якби сестрі не була потрібна моя кімната?

Він подивився на мене, ніби я несповна розуму. Нахилився, притягнув мене до себе й поцілував у маківку. Потім опустив очі:

— Ти мусиш носити цю піжаму? Я не переношу тебе в піжамі.

— У ній зручно.

— Щось схоже носить моя мама.

— Я не збираюся щоночі носити корсет і підв’язки, тільки щоб ти був щасливий. І ти не відповів на моє запитання.

— Не знаю. Ймовірно. Так.

— Але ми про це не говорили, правда?

— Лу, більшість людей з’їжджається, бо це розумно. Ти можеш кохати когось і водночас бачити фінансові та практичні переваги.

— Я просто… не хочу, щоб ти подумав, буцімто я тебе змусила. Не хочу відчувати, що я тебе змусила.

Він зітхнув і перекрутився на спину.

— Чому жінки завжди прокручують ситуацію знову й знову, поки вона не стає проблемою? Я кохаю тебе, ти кохаєш мене, ми разом майже сім років, і в будинку твоїх батьків не було зайвої кімнати. Насправді, усе досить просто.

Проте все було зовсім не просто.

Мені здавалось, я жила життям, яке не мала шансу передбачити.

Тієї п’ятниці дощило увесь день. Тепла важка дощова завіса, що була схожа на тропічні зливи, змушувала канали дзюркотати, а гілки квітучих чагарників пригинатися, немов у благанні. Вілл дививсь у вікно, як собака, якому відмовлено в прогулянці. Натан прийшов і пішов, піднявши над головою пластиковий пакет. Вілл переглянув документальний фільм про пінгвінів, а пізніше сів за комп’ютер, тим часом як я намагалася знайти собі щось, аби нам не довелось розмовляти одне з одним. Я гостро відчувала, наскільки нам незручно одне з одним, і те, що ми мусили постійно перебувати в одній кімнаті, лише погіршувало ситуацію.

Ось тут я почала розуміти розраду від прибирання. Я протерла підлогу, помила вікна, перестелила ліжко. Я стала невпинним виром активності. Жодна порошинка не сховалася від моїх очей, жоден слід від чашки не уник моєї уваги. Я чистила вапняний наліт на кранах у ванній кімнаті, використовуючи паперові рушники, змочені в оцті (мама нарадила), коли почула, як під’їхав Віллів візок.

— Що ти робиш?

Я схилилася над ванною і не оберталася.

— Чищу крани від вапняного нальоту.

Я відчувала, що він спостерігає за мною.

— Повтори, — проказав він знову.

— Що?

— Повтори.

Я випросталася.

— Чому? Маєш проблеми зі слухом? Чищу крани від вапняного нальоту.

— Ні, Кларк, я просто хочу, щоб ти вслухалася в те, що говориш. Не треба чистити мої крани від нальоту. Моя мама не помітить, а мені байдуже. У ванній смердить, як у забігайлівці, де продають смажену рибу з картоплею. Окрім того, я хотів би прогулятися.

Я забрала з обличчя пасмо волосся. Воно й справді — відгонило пікшею.

— Ходімо. Дощ нарешті вщух. Я тільки-но балакав з батьком. Він сказав, що дасть нам ключі від замку після п’ятої, коли порозходяться туристи.

Я не надто зраділа перспективі вести з Віллом світську бесіду під час прогулянки по території замку. Однак мене вабила можливість вирватися з будинку.

— Гаразд. Дай мені п’ять хвилин. Спробую позбутися запаху оцту на руках.