Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Різниця між тим, як виховували мене та Вілла, була в тому, що Вілл сприймав своє становище як належне. Гадаю, якщо ви ростете в таких умовах, як він, з багатими батьками, в гарному будинку, якщо відвідуєте хороші школи та чудові ресторани, немовби це річ цілком звичайна, то, ймовірно, у вас з’являється відчуття, що з вами стається тільки хороше, і те, що ваше місце в світі вище, ніж у інших, — закономірність.

Вілл розповідав, що змалечку повсякчас утікав на територію замку. Його батько дозволяв йому блукати там, знаючи, що Вілл нічого не чіпатиме. О пів на шосту, коли йшли останні туристи, садівники починали обрізати кущі й робити лад, а двірники спорожняли урни й підмітали порожні картонки з-під напоїв і сувенірних ірисових помадок, територія замку ставала його приватним ігровим майданчиком. Коли він розказав мені це, я подумала, що, якби нам із Триною повністю віддали замок до розпорядження, ми б, довго не ймучи віри, махали руками в повітрі чи без упину мліли з радості.

— Перед цим розвідним мостом я вперше поцілував дівчину, — сказав він, сповільнюючись, щоб поглянути на нього, коли ми простували гравійною доріжкою.

— Ти сказав їй, що це місце твоє?

— Ні. Може, варто було. Тиждень по тому вона проміняла мене на хлопця, який працював у міні-маркеті.

Я повернулася й шоковано глянула на нього.

— То часом не Террі Ровландс? Темне зачесане назад волосся, татуювання до ліктів.

Вілл звів брову.

— Він.

— То він і досі там працює. У тому міні-маркеті. Якщо тобі від цього полегшає.

— Я не певен, що він надто заздрив би, побачивши, де я тепер, — відповів Вілл, і я знов замовкла.

Було дивно бачити замок таким тихим. Ми були вдвох та ще якийсь садівник удалині. Замість того щоб розглядати туристів, відвертатися на їхні акценти та мимоволі дослухатись до їхніх розмов, я завважила, що, либонь, уперше споглядаю замок, починаю вбирати його історію. Кам’яні замкові мури стоять понад вісімсот років. Там народжувались та помирали люди, зачаровували та розбивали серця. Тепер, у тиші, неначе вчувались їхні голоси, їхня хода стежкою.

— Добре, час признань, — мовила я. — Ти коли-небудь ходив тут, потайці в’являючи себе принцом-вояком чи кимось іще?

Вілл скоса глянув на мене.

— Щиро відповісти?

— Аякже.

— Так. Якось я навіть зняв один з мечів, що висіли на стіні у Великій Залі. Він важив десь із тонну. Я пам’ятаю, як до смерті перелякався, що не здужаю повісити його на стенд.

Ми досягли верхів’я пагорба. Перед нами був рів, за ним аж до зруйнованого муру, що був кордоном, розкинулася простора лука. За муром лежало місто: неонові вивіски, корки та суєта, що характеризувала годину пік у маленькому містечку. А тут панувала тиша, тільки пташки озивались дзвінким щебетом і тихо хурчав Віллів візок.

Він зупинив його й розвернув так, щоб ми бачили територію замку.

— Дивно, що ми ніколи не перетиналися, — промовив Вілл. — Я маю на оці дитинство. Наші дороги мали б перетнутися.

— Чого б це? Бо ж ми стеменно не крутилися в тім самім колі знайомих. І я була малям у возику, повз який ти пройшов, розмахуючи мечем.

— А. Я й забув, що супроти тебе я просто древній.

— Вісім років різниці, поза сумнівом, засвідчують про те, що ти «старший чоловік», — сказала я. — Навіть коли я була підлітком, мій тато ніколи б не відпустив мене зі старшим юнаком.

— Навіть якби той мав власний замок?

— Ну, певно, це багато що змінило б.

Коли ми йшли, довкола піднімався солодкуватий запах травиці, колеса Вілла шипіли, котячись по прозорих калюжах на дорозі. Мені полегшало. Наша розмова була не зовсім така, як колись, але цього варто було сподіватися. Місіс Трейнор мала слушність: Віллові завжди буде важко дивитись, як інші люди живуть далі своїм життям. Я зміркувала, що варто ретельніше думати про те, як мої дії можуть вплинути на його життя. Я більше не хотіла сердитись.

— Ходімо в лабіринт. Я не був там сто років.

Мене відірвали від моїх думок.

— Ні, дякую.

Я роззирнулася й раптом зрозуміла, де ми.

— Чому ти боїшся заблукати? Ну ж бо, Кларк. Тут ти можеш проявити себе. Побачимо, чи ти зможеш запам’ятати маршрут і повернутися. Я засікаю час. Колись постійно так робив.

Я озирнулася в бік будинку.

— Краще не треба.

Від самої гадки про це мій шлунок стиснувся.

— А, не любиш ризикувати.

— Річ не в цьому.

— Без проблем. Ми просто продовжимо нашу невеличку нудну прогулянку й повернемося в маленький нудний флігель.