Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Тільки один. — Він зблизивсь до мене.

Я відчула його рот на своїх вустах, а його рука стисла моє стегно.

Він одірвавсь, і я відчула, як змінилося його дихання.

— А тепер Джейкова черга.

Я не знаю, що тоді сказала. Хтось тримав мою руку. Лунав сміх. Я відчула чиюсь руку у волоссі, вже інші губи прикипіли до моїх, наполегливі, агресивні, а потім…

— Вілле… — Я ридала, скрутившись у клубок. — Вілле… — знову й знову повторювала його ім’я, мій голос проривався десь із грудей. Я відчувала, що він десь далеко, аж на тому боці живоплоту.

— Луїзо? Луїзо, де ти? Що сталося?

Я щонайдалі забилася в куток у живоплоті, міцно охопивши себе руками. Сльози розмивали очі. Я не могла вийти. Здавалось, я зостануся тут довіку. Ніхто мене не знайде.

— Вілле…

— Де?..

Він з’явивсь переді мною.

— Пробач, — мовила я, дивлячись угору перекошеним обличчям. — Мені дуже шкода. Я не можу… це зробити.

Він підняв руку на кілька дюймів, на скільки подужав.

— Господи, що за?.. Ходи сюди, Кларк. — Він під’їхав до мене, з відчаєм глянув на свою руку. — Клята непотрібна штука!.. Все добре. Просто дихай. Ходи сюди. Просто дихай. Повільно.

Я витерла очі. Побачивши його, відчула полегшу, паніка почала відступати. Я встала, похитуючись, і затулила руками обличчя. — Пробач. Я… не знаю, що сталося.

— У тебе клаустрофобія? — Його занепокоєне обличчя було за кілька дюймів від мого. — Я бачив, що ти не хочеш іти. Я просто… Я просто подумав, що ти…

Я заплющила очі.

— Я хочу вийти звідси.

— Тримайся за мою руку. Ми вийдемо.

Вілл вивів мене звідти за декілька хвилин. Спокійним голосом він переконував мене, що добре знає зворотну дорогу з лабіринту. Ще хлопчиськом він поставив собі за мету вивчити дорогу напам’ять. Наші пальці переплелися, і я відчула відрадне тепло його руки. Я здалася сама собі дурною, коли зрозуміла, як близько до виходу я була весь цей час.

Ми зупинилися біля лавки неподалік, і, порившись у спинці візка, я витягла хусточку. Сіла скраю на лавці, й ми обоє мовчки чекали, коли припиниться моя гикавка.

Вілл сидів, потайки скоса поглядаючи на мене.

— Ну?.. — промовив він, коли, нарешті, здалося, що я опанувала себе. — Ти розповіси мені, що відбувається?

Я крутила в руках хустинку.

— Не можу.

Він стулив вуста.

Я ковтнула.

— Це не через тебе, — проказала поспішно. — Я нікому про це не говорила… Це… дурниці. Це сталося давно. Я не думала… що…

Я чула на собі Віллів погляд і воліла, щоб він не дивився. Мої руки не переставали тремтіти, а мій шлунок стиснувся в суцільний вузол.

Я похитала головою, намагаючись натякнути, що існують речі, про які не можу розповідати. Я хотіла знов узяти його за руку, але відчувала, що не зможу. Я усвідомлювала, що він дивиться на мене, майже чула його німі запитання.

Знизу біля брами зупинились два автомобілі. З них вийшло двоє — звідси я не могла їх розгледіти — і обійнялися. Вони постояли там із декілька хвилин, можливо, про щось говорили, відтак повернулися в свої автомобілі й подалися в зворотному напрямку. Я спостерігала за ними, але думати не здужала. Мій розум наче замерз. Я більше не знала, що казати.

— Гаразд. Зробімо так, — сказав він нарешті. Я обернулась, але він на мене не дививсь. — Я скажу тобі те, чого ніколи нікому не казав. Добре?

— Добре! — Я скрутила хусточку в клубок і чекала.

Він глибоко вдихнув.

— Я дуже, дуже боюся того, що буде потім. — Він почекав, поки слова вляжуться й низьким спокійним голосом провадив далі: — Знаєш, більшість людей думає, що моє теперішнє життя — найгірше, що може статися. З усім тим, воно може зробитися ще гіршим. Хтозна, чи не доживатиму я віку, не в змозі самостійно дихати й балакати. Можуть виникнути проблеми з кровообігом, і мої кінцівки ампутують. Мене можуть госпіталізувати на невизначений термін. Хіба це життя, Кларк? Коли я думаю, наскільки гірше все може стати… деколи вночі я лежу в ліжку й справді не можу дихати.

Він важко ковтнув.

— І знаєш… Ніхто не хоче про це чути. Ніхто не хоче, щоб ти говорив про свої страхи, боязнь до болю чи смерті від якоїсь дурної, випадкової інфекції. Ніхто не бажає відати, як воно почуватися зі знанням, що ти ніколи вже не матимеш любощів, не їстимеш їжу, що її зготував своїми руками, не триматимеш свою дитину. Ніхто не бажає знати, що іноді в цім візку я відчуваю напади клаустрофобії й мені хочеться несамовито волати на саму лиш гадку, що проведу я в ньому ще один день. Моя матір ледве тримається й не може пробачити мені те, що я й досі люблю батька. Моя сестра ображається на мене за те, що я вкотре затьмарив її, і тому, що через мої травми вона не може як гоже ненавидіти мене, як тоді, коли ми були дітьми. Мій батько просто хоче, щоб усе це скінчилося. Врешті-решт усі хочуть оптимістично дивитись на це. І хочуть, щоб і я дививсь на це з оптимізмом.