Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Він зробив паузу.

— Їм потрібно вірити, що є причини для оптимізму.

Я закліпала, вдивляючись у темряву.

— А мені? — спокійно мовила я.

— Кларк, ти… — Він подивився на свої руки. — Єдина людина, з якою я можу говорити, відтоді як попав у цю кляту штуковину.

І я розповіла йому.

Я взяла його за руку, ту саму, що вивела мене з лабіринту, й, дивлячись собі під ноги, зітхнувши, розповіла йому про ту ніч. Як вони сміялися з мене, висміювали те, наскільки я п’яна та обкурена. Як я втратила пам’ять, а пізніше сестра сказала, що напевне так краще — не пам’ятати все, що вони зробили. Одначе відтоді ті непритомні півгодини переслідують мене. Я їх заповнила. Заповнила їхнім сміхом, їхніми тілами та словами. Я заповнила їх власним приниженням. Я розповіла Віллові, як бачила їхні обличчя щоразу, коли вирушала кудись за місто, і як Патрика, мами, тата й мого маленького життя з усіма проблемами та обмеженнями мені стало досить, щоб почуватися в безпеці.

Коли ми скінчили говорити, надворі посутеніло, а на моєму мобільнику я виявила чотирнадцять повідомлень із запитаннями, куди ми пропали.

— Тобі ж не потрібно казати, що це не твоя провина, — тихо промовив Вілл.

Небо над нами здавалось безкраїм. Я крутила в руці хусточку.

— Так. Але я все ще відчуваю… відповідальність. Я надто багато випила, щоб викаблучуватися. Я добряче фліртувала. Я…

— Ні. Вони були відповідальні.

Ніхто ніколи не казав мені цього вголос. Навіть у співчутливому погляді Трини вчувавсь німий докір: «Та ж хіба тобі невтямки, що, як нап’єшся й заграє´ш із чоловіками…»

Його пальці стиснули мої. Легко, але я відчула це.

— Луїзо. Це не твоя провина.

І тоді я розплакалася. Цього разу я не ридала. Сльози текли тихо, а разом з ними мене покидало ще щось. Провина. Страх. І ще дещо, для чого я не підібрала слів. Я ніжно прихилила голову до його плеча, а він, нахиливши свою, торкнувся моєї.

— Гаразд. Ти мене слухаєш?

Я пробурмотіла «так».

— Тоді я скажу тобі дещо хороше, — промовив він і зачекав, наче хотів упевнитися в моїй увазі.

— Деякі помилки… просто мають серйозніші наслідки, ніж інші. Але ти не маєш дозволяти тій ночі визначати, хто ти.

Я відчувала, як його голова хилиться до моєї.

— Кларк, ти сама вибираєш, чи допустити це.

Я протяжно, з трепетом зітхнула. Цілковите безгоміння, у якому ми сиділи, давало змогу словам Вілла запасти мені глибоко в пам’ятку. Я могла б залишатися там усю ніч, покоїтись над усім світом, чуючи тепло Віллової руки у своїй, вчуваючи, як усе погане відступає.

— Нам краще повернутися, — нарешті промовив він, — перш ніж організують пошуковий загін.

Я випустила його руку та неохоче звелася, відчуваючи на шкірі прохолодний вітрець. А потім, майже насолоджуючись моментом, простягнула руки високо над головою. Я розчепірила пальці у вечірнім повітрі й відчувала, як напруженість тижнів, місяців, а мо’, й років потроху слабшає. Я глибоко видихнула.

Піді мною мигтіли вогні міста, світилося кільце на тлі темного краєвиду. Я повернулася до нього.

— Вілле.

— Так.

Я ледве бачила його в тьмяному світлі, але знала, що він дививсь на мене.

— Дякую. Спасибі, що прийшов по мене.

Він похитав головою й напрямив візок на дорогу.

— У Диснейленді гарно.

— Я казала — жодних парків розваг.

— Я знаю, що ви казали, але це не лише американські гори й каруселі у формі чашок. У Флориді є кіностудії та науковий осередок. Це насправді досить пізнавально.

— Не думаю, що 35-річному колишньому керівникові компанії потрібне навчання.

— Туалети для інвалідів є на кожному розі. І працівники — неймовірно турботливі. Жодних проблем.

— Далі ви розкажете, що є доріжки для людей з обмеженими можливостями, еге?

— Вони йдуть назустріч кожному. Чому б не спробувати Флориду, міс Кларк? Якщо вам не сподобається, ви можете поїхати в парк розваг «Морський світ». І погода гарна.

— Думаю, я знаю, хто вийшов би переможцем у шоу «Вілл проти косатки».

Здавалося, що турагент не слухав мене.

— Це одна з компаній, які мають найвищий рейтинг у роботі з інвалідами. Знаєте, вони багато чого роблять для добродійного фонду «Загадай бажання» для людей, які помирають.

— Він не помирає, — сказала я й, сердита, скинула дзвінок, коли увійшов Вілл. Я перекладала слухавку з однієї руки в другу, а потім поклала її й закрила блокнот.

— Кларк, усе гаразд?

— Так, — жваво всміхнулась я.

— Маєш гарну сукню?