Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Луїзо, пробачте, що спізнилася. — Камілла Трейнор бадьоро увійшла в залу із сумочкою під пахвою. На ній була сіра шовкова сорочка й темні штани. Я переборола бажання підвестися. Щоразу, говорячи з нею, я почувалася, як на співбесіді.

— Затрималася в суді.

— Пробачте, що відірвала вас від роботи. Я просто… я не певна, що це може почекати.

Вона звела руку й самими губами проказала щось офіціантці, після чого сіла поряд навпроти. Вона дивилася, немов крізь мене.

— До Вілла приходив правник, — сказала я. — Я дізналася, що він спеціаліст із заповітів і спадкових справ. — Я не змогла придумати м’якшого варіанта для початку розмови.

Місіс Трейнор зреагувала так, неначе я вдарила її по обличчю. Надто пізно до мене дійшло, що вона, найпевніше, сподівалася почути щось хороше.

— Правник? Ви впевнені?

— Я знайшла його в інтернеті. Він працює на Риджент-стрит… У Лондоні, — додала я без потреби. — Його звати Майкл Ловлер.

Вона закліпала частіше, немов намагалась зрозуміти це.

— Це вам сказав Вілл?

— Ні. Думаю, він не хотів, щоб я дізналась. Я… Я з’ясувала ім’я чоловіка й знайшла його в інтернеті.

Принесли капучино. Офіціантка поставила його на стіл перед місіс Трейнор, але жінка, здавалося, не помітила.

— Ще щось принести? — запитала дівчина.

— Ні, дякую.

— Сьогоднішня страва дня — морквяний торт. Ми його самі печемо. З чудовою начинкою: масляний…

— Ні! — голос місіс Трейнор був різким. — Дякую.

Дівчина ще постояла, щоб ми зрозуміли, що вона образилась, і пішла, умисне розмахуючи своїм записником.

— Пробачте, — сказала я, — ви прохали повідомляти вас про все важливе. Я півночі не спала, намагаючись зрозуміти, чи казати вам це.

Її обличчя трохи зблідло. Я знала, що вона відчувала.

— А як він сам? Ви… ви придумали щось новеньке? Якісь поїздки?

— Він не хоче. — Я розповіла їй про Париж і список, який склала.

Поки я говорила, місіс Трейнор думкою забігала наперед, розраховуючи та оцінюючи все.

— Будь-куди, — промовила вона нарешті. — Я все профінансую. Будь-яку поїздку. Я заплачу за вас. За Натана. Просто… просто переконайте його погодитись на це.

Я кивнула.

— Якщо ви ще щось можете придумати… просто щоб купити трохи часу. Звісно, я заплачу вам і за дальшу роботу по закінченні піврічного контракту.

— Це… це не проблема.

Ми допили нашу каву в тиші, задумавшись кожна про своє. Потай спостерігаючи за нею, я помітила, що її бездоганну зачіску торкнула сивина, а під очима, як і в мене, залягли тіні. Я зрозуміла, що, хоч і сказала їй, мені не полегшало, я просто передала їй власну тривогу, яка щораз більшала. Та хіба я мала вибір? Ставки день у день вищали. Годинник вибив другу, і це, здавалося, вивело її з заціпеніння.

— Мушу повертатися на роботу. Будь ласка, Луїзо, дайте мені знати, як щось придумаєте. Було б краще, якби ми обговорювали це подалі від флігеля.

Я підвелася.

— О, вам може знадобитися мій новий номер. Я щойно переїхала. — Поки вона витягала з сумочки ручку, я додала: — Я переїхала до Патрика, мого хлопця.

Не знаю, чому ця новина так здивувала її. Вона стрепенулась, а потім передала мені ручку.

— Я не знала, що у вас є хлопець.

— Я не знала, що мала повідомити вас.

Вона стояла, спершись рукою на стіл.

— Вілл нещодавно казав, що ви… він думав, що ви, можливо, переїдете у флігель. На вихідні.

Я написала домашній номер Патрика.

— Я подумала, що для всіх буде краще, як я переїду до Патрика. — Я передала їй серветку з номером. — Але я живу недалеко. Відразу ж за промисловою зоною. Це не вплине на мій графік роботи чи мою пунктуальність.

Ми стояли. Місіс Трейнор здавалася схвильованою, вона водила рукою по волоссю, зачіпала ланцюжок на шиї. Урешті, наче не стримавшись, вона випалила:

— Невже ви ніяк не могли почекати? Усього кілька тижнів?

— Пробачте?

— Вілл… Думаю, ви дуже подобаєтесь Віллові. — Вона закусила губу. — Я не розумію… не розумію, чим це вам допомогло.

— Зачекайте. Ви кажете мені, що я не мала переїжджати до свого хлопця?

— Я просто кажу, що це не на часі. Вілл у дуже вразливому стані. Ми робимо все можливе, щоб підтримувати в нім оптимізм, а ви…

— А я що? — За нами спостерігала офіціантка, заклякнувши із записником у руці. — Що я? Наважилася мати власне життя поза роботою?

Вона стишила голос.

— Луїзо, я роблю все від мене залежне, щоб зупинити… це. Ви знаєте, з чим ми зіткнулися. Я просто кажу, що хотіла б, уважаючи на той факт, що ви йому не байдужа, щоб ви ще трохи почекали, перш ніж хизуватися… своїм щастям перед ним.