Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Він не був схожий на лікаря чи консультанта. Радше на фінансового консультанта, хоча в ньому не було потрібної величності. Стеменно він не скидавсь на фізіотерапевта, ерготерапевта, дієтолога чи одного з безлічі інших спеціалістів, яких наймали місцеві органи влади, що заглядали до нас, щоб оцінити потреби Вілла, які постійно мінялися. Їх можна розпізнати здалека. Вони завжди здавалися виснаженими, але були жваві та награно веселі. Вони носили вовняні вироби приглушених тонів, зручне взуття й водили запилені «універсали», заповнені теками й коробками з обладнанням. У містера ж Ловлера був синій БМВ. Його блискучий автомобіль п’ятої серії не міг належати службовцеві місцевих органів влади.

Аж ось відчинилися двері й з вітальні вийшов містер Ловлер. Він закрив портфель і повісив піджак на руку. Більше він не здавався зніяковілим.

За мить я була в коридорі.

— О, ви не покажете мені, де у вас ванна кімната?

Я мовчки вказала й стояла, гомзаючись, поки він не вийшов звідти.

— Добре. Поки що все.

— Спасибі, Майкле! — Вілл не дивився на мене. — Я чекатиму на звістку від вас.

— Зв’яжуся з вами пізніше на цьому тижні, — сказав містер Ловлер.

— Краще електронною поштою, ніж листом, принаймні поки що.

— Так. Звичайно.

Я відчинила задні двері, щоб провести його. Коли Вілл повернувся у вітальню, я вийшла за тим чоловіком у двір і байдуже спитала:

— То що, далеко вам їхати?

Його одяг був чудово скроєний, у пошитті вчувалися різкі контури міста, а в щільності тканини — серйозні гроші.

— На жаль, у Лондон. Проте, сподіваюсь, о цій порі дня перешкод для руху не буде.

Я пішла слідом за ним. Сонце підбилося високо, й мені довелося примружитися, щоб побачити його.

— То… м-м-м… куди саме ви прямуєте?

— На Риджент-стрит.

— На саму Риджент-стрит? Утішно.

— Так. Непогане місце. Справді. Спасибі за каву, міс…

— Кларк. Луїза Кларк.

Він зупинився й подививсь на мене. Я подумала, він здогадався про мої бездарні спроби з’ясувати, хто він такий.

— А, міс Кларк, — промовив він, швидко повернувши на обличчя професійну усмішку. — У будь-якому разі дякую.

Він обережно поклав свій портфель на заднє сидіння, сів у машину й поїхав.

Того вечора по дорозі до Патрикового дому я заглянула в книгозбірню. Могла б скористатися його комп’ютером, однак досі відчувала, що маю питатися, тому мені здалося, так буде простіше. Я сіла за термінал і надрукувала в пошуковику «Майкл Ловлер» та «Риджент-стрит, Лондон». «Знання, Вілле, — це сила», — тихо промовила я.

Із 3 290 результатів перші три показали, що «Майкл Ловлер, юрист-практик, фахівець із заповітів, спадкових справ і довіреностей» розмістився на тій самій вулиці. Кілька хвилин я витріщалась на екран, а потім набрала його імення в пошуку зображень. На дисплеї був той самий чоловік, який провів із Віллом годину, в темному костюмі на якійсь конференції, — Майкл Ловлер, фахівець із заповітів і спадкових справ.

Того вечора я переїхала до Патрика, за півтори години між тим часом, як я закінчила роботу, і тим, коли він подався бігати. Я забрала все, крім свого ліжка та нових жалюзів. Патрик приїхав на своєму авті, ми спакували всі речі в мішки на сміття й за дві поїздки перевезли до нього все, за винятком моїх шкільних підручників, що були на горищі.

Мама плакала: вона думала, що то вона мене змусила.

— На Бога, кохана. Їй час з’їхати. Таки двадцять сім років, — сказав мій батько.

— Вона й досі моє малятко, — упала в річ мама, втиснувши мені в руки дві бляшанки з фруктовими кексами та паковання мийних засобів. Я не знала, що й сказати. Я навіть не люблю фруктові кекси.

Навдивовижу легко було розмістити мої речі в квартирі Патрика. Він не мав практично нічого, та й я за роки, проведені в комірчині, багато не нажила. Єдиною річчю, через що ми посварилися, була моя колекція дисків, які, судячи з усього, можна було б об’єднати з його дисками лише тоді, коли б я попідписувала їх та посортувала за абеткою.

— Почувайсь як удома, — раз по раз казав він, ніби я була гостею. Ми нервувались і, як не дивно, почувалися ніяково, мов на першому побаченні. Поки я розпаковувала речі, він приніс мені чай і сказав: «Гадаю, це могла би бути твоя чашка». Він показав мені, що й де на кухні лежить, а потім кілька разів промовив: «Природно, ти можеш ставити речі, де хочеш. Я не проти».

Він звільнив дві шухляди й шафу в кімнаті для гостей. Інші дві шухляди були заповнені його спортивним одягом. Я не знала, що буває так багато видів лайкри та флісу. Мій яскравий барвистий одяг залишив у шафі ще кілька футів порожнього простору. Плічки з дроту жалібно дзеленчали в просторій шафі.