Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Ти справді хочеш, щоб я переїхала?

— Так. Авжеж. — Він почухав біля вуха. — Тобто я не пропоную взяти шлюб чи щось таке. Проте жити разом — досить розумно, еге?

— Ти такий романтик.

— Я серйозно, Лу. Уже час. Думаю, час давно настав, але я то коло того ходжу, то коло того. Переїжджай. Усе буде добре. — Він обняв мене. — Усе буде дуже добре.

Навколо нас «Гіганти тріатлону» дипломатично відновили свою балачку. Почувся радісний вигук, коли група японських туристів нарешті зробила бажану фотографію.

Птахи співали, сонце сідало, світ і далі крутився. Я хотіла бути частиною цього, а не загрузнути в тихій кімнаті, турбуючись про чоловіка в інвалідному візку.

— Так, — сказала я, — це буде чудово.

Найгірше в роботі доглядальниці зовсім не те, про що ви могли подумати. Не піднімання й витирання, не ліки та вологі серветки й не слабкий та чомусь завжди помітний запах засобу для дезінфекції. І навіть не той факт, що більшість людей вважає, нібито ви робите це тільки тому, що не досить розумні для чогось іншого. А те, що якщо ви проводите весь день у безпосередній близькості до когось іще, то від їхнього поганого настрою не втечеш. І від свого також.

Вілл тримався віддалено весь ранок після того, як я розповіла йому про свої плани. Стороння людина нічого б не втяла, але жартів поменшало, не в’язалася розмова. Він нічого не запитав мене про зміст сьогоднішніх газет.

— Ти цього… прагнеш? — Його очі блимнули, але обличчя нічого не виражало.

Я стенула плечима. Тоді рішучіше кивнула. Мені здалося, що в моїй відповіді було якесь дитяче ухиляння.

— Річ у часі, — сказала я. — Тобто мені вже двадцять сім.

Він вивчав моє обличчя. У нього аж щелепу звело.

Раптом я відчула нестерпну втому. У мені прокинулось дивне бажання попрохати пробачення, однак я не знала за що.

Він ледве кивнув і всміхнувся.

— Радий, що ти зарадилась з усім, — сказав він і поїхав на кухню.

Я почала злитись на нього. Мене ще ніколи не осуджували так, як, знать з усього, тепер осуджував Вілл. Скидалося на те, буцім Вілл давав мені зрозуміти, що втратив до мене цікавість через мій намір переїхати до свого хлопця. Неначе я перестала бути його улюбленою іграшкою. Звичайно, я не могла йому все це сказати, проте я була така ж холодна з ним, як він зі мною.

Щиро кажучи, це виснажувало.

Пополудні хтось постукав у задні двері. Я задріботіла коридором з мокрими від миття посуду руками й, відчинивши двері, побачила чоловіка в темному костюмі з портфелем у руці.

— Ні-ні. Ми буддисти, — твердо проказала я, зачиняючи двері, однак чоловік намагався заперечити.

За два тижні до того двійко Свідків Єгови затримали Вілла біля задніх дверей майже на п’ятнадцять хвилин, поки він намагався від’їхати назад по зсунутому килимку. Коли я нарешті зачинила двері, вони відкрили поштову скриньку, щоб крикнути, що «він більше, ніж будь-хто» повинен розуміти, як це з нетерпінням чекати загробного життя.

— Гм… Я тут, щоб побачитися з містером Трейнором, — мовив чоловік, і я обережно відчинила двері. За весь час мого перебування в Ґранта-гаусі ще ніхто не приходив побачитися з Віллом через задні двері.

— Впусти його, — сказав Вілл, з’явившись позад мене. — Я попрохав його приїхати. — І додав, поки я ще стояла: — Усе гаразд, Кларк… він друг.

Чоловік переступив через поріг і потис мою руку.

— Майкл Ловлер, — сказав він і збирався щось додати, та між нами в’їхав Вілл, практично перервавши дальшу бесіду.

— Ми будемо у вітальні. Можеш зробити каву й залишити нас на деякий час?

— Гм… Гаразд.

Містер Ловлер зніяковіло всміхнувсь до мене й пішов за Віллом у вітальню. Коли я за кілька хвилин увійшла з кавою на таці, вони обговорювали крикет. Розмова про позиції на полі та пробіжки тривала, поки в мене не вичерпалися причини залишатися в кімнаті.

Стріпуючи невидимий пил зі своєї спідниці, я випросталась і сказала:

— Що ж, не буду заважати.

— Спасибі, Луїзо.

— Ти справді більше нічого не хочеш? Може, печива?

— Спасибі, Луїзо.

Вілл ніколи не називав мене Луїзою. І ніколи раніше не виставляв мене.

Містер Ловлер перебував там майже годину. Упоравшись з роботою на кухні, я крутилася там, виважуючи, чи досить хоробра, щоб підслуховувати. Як виявилося, ні. Я сіла, з’їла два шоколадні тістечка, погризла нігті, дослухаючись до гулу їхніх низьких голосів, і вп’ятнадцяте запитала себе, чому ж Вілл попрохав цього чоловіка не використовувати головний вхід.