Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Справді? — Я не могла приховати скептицизму в голосі.

— Що?

— І це не має нічого спільного з тим, про що ти недавно запитав мене? Про нього та іншу жінку?

Настала довга пауза. Я навіть бачила, як він сидить там, у своїй кімнаті, й дивиться крізь панорамні вікна.

Потім він обережно почав:

— Ти думаєш, що я шантажував свого батька, щоб він дав твоєму роботу?

Висловлене так питання звучало надумано.

Я знову сіла.

— Пробач. Не знаю. Просто дивно. Час. Усе так збіглося.

— То радій, Кларк. Це гарна новина. Твій тато справиться. І це значить… — Він вагався.

— Що це значить?

— …що однієї пречудовної днини ти зможеш випростати свої крила та полетіти, не турбуючись про те, як там дають собі раду твої батьки.

Здалося, наче він ударив мене. Я відчувала, як повітря витиснулося з моїх легень.

— Лу.

— Так.

— Щось ти принишкла.

— Я… — Я ковтнула. — Пробач. — Я відвернулась. — Мене кличе дідусь. Але так. Спасибі за… те, що замовив слівце.

Я мала завершити розмову. Десь у горлі з’явився здоровецький клубок, і я не була певна, що зможу ще щось сказати.

Я пішла в паб. Повітря повнилося запахом квітів, люди, що проходили повз мене вулицею, всміхалися, одначе я всміхнутись їм у відповідь не здужала. Я знала, що не можу залишатися в батьківському будинку наодинці зі своїми думками. Я знайшла всіх «Гігантів тріатлону» надворі біля паба. У затіненому кутку стояли два столи, зсунуті докупи, й з усіх боків стирчали жилаві рожеві лікті та коліна. Дехто кивнув мені з увічливості (жодної жінки), й Патрик відступив, звільнивши для мене трохи місця поруч себе. Я зрозуміла, що мені дуже не вистачає Трини.

Пивний сад паба виповнювала специфічно англійська суміш ревіння студентів та продавців у сорочках без піджаків, які прийшли сюди після робочого дня. Цей паб був улюблене місце туристів, і поміж англійських голосів можна було почути безліч інших акцентів — італійських, французьких, американських. За західною стіною виднів замок, і так само, як і щоліта, туристи шикувалися в черги, щоб сфотографуватися на його тлі.

— Не сподівався, що ти прийдеш. Хочеш випити?

— Почекай трошки. — Я просто хотіла посидіти, спершись головою на Патрика. Я хотіла почуватись як колись — нормально, спокійно. Я хотіла забути про смерть.

— Сьогодні я побив свій рекорд. П’ятнадцять миль лише за сімдесят дев’ять цілих і дві десяті хвилини.

— Чудово.

— Запрацював ефективніше, так, Пате? — сказав хтось.

Патрик затарабанив кулаками в груди й заревів.

— Це чудово. Справді, — намагалась я порадіти за нього.

Я випила, потім ще. Послухала їхніх розмов за пробіг, побиті коліна, напади гіпотермії під час плавання. А потім відвернулася й спостерігала за іншими людьми в пабі, міркуючи про їхнє життя. У кожного з них у сім’ї, загалом у житті, було своє знаменне — діти, яких любили та втрачали, темні секрети, великі радощі й трагедії. Якщо вони могли все це відкласти, якщо вони могли просто насолоджуватися сонячним надвечір’ям у пивному саду, то й мені варто спробувати.

А тоді я розказала Патрикові про татову роботу. Схоже, він був так само вражений, як і я, коли це почула. Я мусила повторити це, щоб він переконався, що розчув мене правильно.

— Це… дуже зручно. Ви обоє працюватимете на нього.

Тоді я хотіла розказати йому, справді хотіла. Я хотіла пояснити, що багато що пов’язане з моєю боротьбою за Віллове життя. Хотіла розказати йому, що Вілл, схоже, намагався купити мені свободу. Але я знала, що нічого говорити не можна. Я могла б розповісти й про все інше, якби вільно було.

— Гм… це ще не все. Він запропонував залишатися в нього, у вільній кімнаті, коли захочу. Щоб допомогти мені зарадитися з проблемою нестачі ліжок удома.

Патрик подивився на мене.

— Ти збираєшся жити в нього?

— Можливо. Пате, це хороша пропозиція. Ти ж знаєш, що діється в мене вдома. А тебе ніколи немає поруч. Я люблю бувати в тебе, але… як по щирості, я не почуваюся там як удома.

Він дививсь і далі на мене.

— Тоді зроби його домом.

— Що?

— Переїжджай до мене. Зроби квартиру своєю господою. Спакуй свої речі. Візьми свій одяг. Пора вже нам жити разом.

Тільки пізніше, коли згадувала цей момент, я збагнула, що Патрик здавався дуже нещасливим, промовляючи це. Не так, як чоловік, який нарешті зрозумів, що не може жити без своєї жінки поряд себе, і захотів щасливої спілки двох життів. Скидалося на те, що він почувався так, наче його перехитрували.