Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

Комусь таке могло здатися декларацією про привласнення. Але моє ніжне підліткове серце лише затріпотіло від його прямоти.

Ось тепер я дивлюся, як цілеспрямовано він рухається: спочатку до ванної, вмикає душ, знімає з вішака свіжу білу сорочку.

– Не хочу зурочити, але, гадаю, це вже вирішено, угода в нас у кишені, – каже він, стисло відповідаючи на робочий дзвінок: мобільний притиснув до плеча, бо виймає із шухляди свіжу білизну.

Я дивлюся на його повсякденні рухи, дивлюся, як він закотив очі – хто б там йому не телефонував, Фредді хоче, щоб розмова якомога швидше скінчилася, – і всміхаюсь у відповідь, хоча губи в мене тремтять.

Він зникає у ванній, а я сідаю та відкидаю ковдру, прислухаючись до дзюрчання води, що обтікає його тіло.

– Що зі мною робиться? – шепочу, спускаю ноги на підлогу, сідаю на край ліжка, мов пацієнт після операції на серці. Тому що саме так воно й відчувається. Ніби хтось розрізав мені груди та масажує серце, повертаючи його до роботи.

– Я не вірю в казки або в чарівні боби, – бурмочу я. Губи в мене тремтять, я прикушую їх так сильно, що відчуваю різкий залізний смак крові.

Фредді виходить із ванної, за ним тягнеться духмяна пара. Він заправляє сорочку в штани, застібає ґудзики.

– Я вже буду йти, – каже він. – Якщо я поставлю чайник, ти приготуєш чай? Якщо покваплюся, встигну на потяг.

Ми обрали цей дім саме через таке розташування: коли вранці запізнюєшся, дуже зручно мати станцію електрички просто за рогом. Фредді працює в центрі Бірмінгема, робота забирає в нього багато часу, тож що менше він витрачає на дорогу, то краще. Мені теж ближче діставатися до нашої ратуші. Десять хвилин – і я вже ставлю машину біля роботи. До того ж я люблю наш історичний будинок, він схожий на картинки з книжок мого дитинства. Його навіть уважають найстарішою будівлею в містечку: химерний фахверковий дім у кінці хаотичної головної вулиці. Більшість будинків, що стоять уздовж неї, дуже схожі. Наше маленьке містечко в Шропширі справді стародавнє й несамовито пишається тим, що про нього є згадка ще в «Книзі Страшного суду» [2] «Книга Страшного суду» («Domesday Book») – збірка матеріалів першого в середньовічній Європі загального поземельного перепису, який провели в Англії у 1085–1086 роках за наказом Вільгельма Завойовника. Містечко, де живуть наші герої, справді старовинне, а будинок занесено до реєстру історичних будівель Англії. . Можна багато чого сказати про те, як воно – зростати в такій тісній спільноті. Більшість родин живуть тут із покоління в покоління, від колиски до могили. Легко заперечувати цінність цього способу життя, відчувати задуху від того, що всі все про всіх знають, утім тут є своя втіха, а надто коли потрапляєш у біду.

Ми закохалися в цей будинок не тільки через розташування. Спочатку, одного весняного ранку, ми побачили його в сонячному промінні, що висвітлило медове каміння стін і глибоке вікно-еркер. Звісно, не дуже зручно, що дім затиснутий у щільному ряду інших старовинних будинків. Оздобити його теж було жах як непросто: у цьому місці важко було знайти хоча б одну пряму стіну або двері. «Усе це додає чарівності», – заявляла я щоразу, як Фредді гахкався головою об низьку балку на кухні. Мені подобалося думати, що декор навіює асоціації з котеджем Кейт Вінслет у «Відпочинку за обміном» – нефарбовані дошки, затишний безлад. Я старанно підтримувала цю атмосферу, обстежуючи всі можливі блошині ринки й лише час від часу стримуючись – треба було також задовольнити смаки Фредді, адже той полюбляв сучасніші речі. Утім цю баталію він завжди програвав: моє сороче очко тягне до красивих речей і на «Пінтересті» я веду потужну гру.

Кілька днів тому, після того як я змусила себе вдягнутися й добулася до крамниці – поповнити запаси вина, виявилося, що мені не хочеться повертатися додому. Я відчула це вперше, відколи ми отримали ключі, і ще одна частинка серця обірвалася від усвідомлення того, що цей дім вже не був для мене домівкою. Я навіть думки припустити не могла про те, щоб його продати, але тієї миті мене розвернуло в протилежному напрямку: я пішла геть і зробила два кола навколо дитячого парку, перш ніж дістатися свого будинку. Цікаво, що потім, потрапивши всередину, я вже не схотіла виходити знову. Усе-таки я – ціла купа суперечностей. Нічого дивного, що моя родина до смерті за мене боїться.

Це був наш будинок, а тепер він мій, хоча мало втіхи в тому, що у свої двадцять вісім ти маєш будинок, та не маєш Фредді. Ми обоє погодилися з пропозицією нашого фінансового консультанта поєднати нас у пару набувачів страхування життя одне одного. Сама думка про те, що щось може трапитися з одним із нас до того, як ми розплатимося за будинок, видавалася сміховинною. Які ж ми були дивовижно щасливі, які впевнені у власній безпеці. Я витягую себе із цих думок, відчуваючи, що знову готова розплакатися. Фредді уважно дивиться на мене.