Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

– Ти помер. – Жахливі слова вириваються з риданнями, я вдивляюся в його кохане обличчя, шукаючи сліди автотрощі. Нічого. Жодного натяку на ту фатальну травму голови, яка забрала його життя. Очі коханого незвичайно сині, такі темні, що навіть видаються карими, якщо ти не наблизишся достатньо, щоб побачити справжній колір. Іноді, на важливі робочі зустрічі, він начіплює окуляри в чорній оправі, з простим склом, – ілюзія слабкості там, де її направду немає. Зараз я вдивляюся в ці очі, проводжу рукою по світлій, мов стерня, щетині на його вилицях.

В зіницях коханого світиться полегшення, він стиха сміється.

– Дурненька. – Він ховає мене в обіймах. – Тобі наснилося, та й усе.

О, як палко я бажаю, щоб це була правда. Я хитаю головою, а він бере мою руку та прикладає собі до серця.

– Я цілий, – наполягає він. – Ось, послухай, серце б’ється, усе на місці.

Б’ється. Я натискаю міцніше, щоб відчути, як воно стрибає під моєю долонею, та все одно знаю, що воно не б’ється, що це не насправді. Такого не може бути. Тепер він накриває мою руку своєю, уже не сміється, бо бачить, у якому я розпачі. Звісно, він не розуміє. Та і як би він міг? Він не справжній, але, боже, це й не схоже на жоден зі снів, які були в мене раніше. Я прокинулась у своєму сновидінні. Можу відчути тепло його тіла. Можу відчути на шкірі пахощі його лосьйону після гоління. Можу відчути смак моїх сліз, коли він нахиляється та цілує мене, так ніжно. Не можу припинити плачу. Обіймаючи його, намагаюся дихати неглибоко, ніби коханий мій створений із туману і, якщо я дихну надто сильно, він розвіється.

– Це нічне жахіття, от і все, – шепоче, поплескуючи мене по спині й даючи виплакатися, бо що ж іще він може зробити?

Якби він тільки знав, що це геть протилежне. Жахіття стається, коли в день народження ти нетерпляче чекаєш появи свого хлопця й уся родина вже зібралася за столом в ресторані на центральній вулиці.

– Я скучила. Я дуже-дуже скучила, – схлипую. Руки й ноги в мене тремтять, не можу нічого із цим вдіяти, а мій хлопець пригортає мене, цього разу справді міцно, каже, що любить, що з ним усе гаразд, що з нами обома все гаразд.

– Ми на роботу запізнимося, – м’яко каже він за кілька хвилин.

Я лежу нерухомо із заплющеними очима, намагаюся запам’ятати відчуття його рук навколо мене, щоб воно лишилося зі мною, коли прокинуся.

– Залишімося тут, – шепочу я, – залишімося тут назавжди, Фредді.

Його рука куйовдить моє волосся, він відхиляє голову назад, щоб заглянути мені в очі.

– Я б залюбки, – усміхається Фредді, – але ж ти знаєш, не можу. Бо головую на тій зустрічі з «Под-Ґодз» цього ранку.

Він так говорить, ніби нагадує про щось, але мені про це нічого не відомо.

– З «Под-Ґодз»?

Він підіймає брови:

– Оті хлопці з капсульованою кавою. Пригадуєш, я тобі розповідав? Вони всі припленталися в яскраво-зелених футболках вирви-око та бейсбольних кашкетах зі своїм логотипом.

– Хіба таке забудеш? – відповідаю я, хоча й гадки не маю, про що він.

Фредді випускає мене з обіймів, цілує в щоку.

– Залишайся вдома цього ранку, – його очі стурбовані. – Ти ніколи не брала вихідний. Зроби це сьогодні, гаразд? Я принесу тобі кави або чаю.

Я з ним не сперечаюсь. Я не була на роботі вже п’ятдесят шість днів.

Моє життя переплелось із життям Фредді Гантера того самого літнього вечора, коли він уперше поцілував мене, вдихнувши себе в мою ДНК. До цього йшло, це точилося між нами деякий час, збиралося, мов пара в котлі локомотива: його місце в шкільній їдальні завжди поруч зі мною, так, щоб можна було вкрасти в мене морозиво; кпини-залицяння, якими ми перекидалися, мов тенісними м’ячиками, на очах усього класу. Він почав ходити додому тією ж дорогою, що й ми з Йоною, хоча для нього це був добрячий гак, вигадуючи зазвичай щось непереконливе: або мама попросила щось забрати, або бабцю треба провідати. Коли Йона засів удома з вітрянкою на тиждень чи два, шансів у мене не залишилося. Мене й досі лоскочуть метелики ностальгії, коли я пригадую той день: Фредді подарував мені жовтий пластмасовий квітковий перстеник (такі часто дістають із різдвяних хлопавок), а потім поцілував мене, сидячи на паркані моїх сусідів.

– А бабуся твоя не перейматиметься? – запитала я, переживши кілька найп’янкіших хвилин свого життя.

– Та навряд. Вона живе в Борнмуті, – відповів він, а потім ми реготали разом, бо ж то не менш як за сотню миль звідси.

Ось так і сталося. З тієї миті й назавжди я вже була дівчиною Фредді Гантера. Наступного ранку він підкинув мені в портфель шоколадку із запискою, що повідомляла: він проводить мене додому.