Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

Звісно, я розумію. Вона шалено прагне захистити мене, а надто зараз. Лікаря, який вагався, чи варто прописувати мені снодійне, матінка довела до такого переляку, що того тіпало. Я теж не впевнена, що слід ковтати ці пігулки, бо варто лиш почати – і тільки Бог знає, яким привабливим виявиться те забуття. Хоча гадки не маю, чого втягую сюди Бога. Фредді є, був та завжди міг би бути затятим атеїстом, та і я ставлюся до всього цього дещо двояко, і то в найкращому разі. Тож не очікую, що Бог якось доклався до призначення мені експериментальних пігулок для тих, хто нещодавно втратив близьку людину. Гадаю, лікар порекомендував приєднатися до курсу ще й тому, що мама вимагала максимально дієвого валіуму, а ці нові пігулки рекламують як м’який препарат комплексної дії. Якщо чесно, мені насправді байдуже, що вони таке. Так і запишіть: я найсумніша та найвтомленіша піддослідна морська свинка у світі.

Знаєте, у нас із Фредді було розкішне, просто казкове ліжко. Не повірите, але готель «Савой» розпродавав свої ліжка – майже за безцінь, – щоб звільнити місце для нових, і боже милий, це ліжко – воно ж просто чарівний острів епічних пропорцій. Люди спочатку очі вирячали: « Ви купуєте вживане ліжко? » «Що це ви таке втнули?» – запитала мама, ошелешена, ніби ми придбали розкладачку, викинуту з місцевого притулку для безхатьків. Ясна річ, ніхто із цих скептиків ніколи не бував у «Савої». Я теж ні, але бачила по телевізору дещо про їхні ліжка ручної роботи й достеменно знала, що отримую. Ось так і сталося, що ми відхопили найкомфортніше ліжко з радіусом із сотню миль, у якому ми з Фредді знищили безліч недільних сніданків, у якому сміялися й плакали, кохалися – так солодко й щемко.

Коли мама через кілька днів після аварії сказала, що поміняла мені постіль, то й гадки не мала, як мене зірве через цю звістку. Ніби вийшовши за межі власного тіла, я відсторонено спостерігала, як дерла нігтями дверцята пралки, як ридала, поки піна вкривала простирадла – вона змивала останні відбитки шкіри Фредді, останні сліди його запаху, змивала та зливала їх у каналізацію.

Мама стояла навколішки поруч зі мною, намагаючись підняти мене, гукала на допомогу сестру. Зрештою ми просто притулилися одна до одної на строкатих дошках кухонної підлоги та дивилися на ті простирадла – усі троє в сльозах, бо це ж так збіса нечесно, що Фредді більше немає.

Я після того не поверталася до ліжка. Направду я не думаю, що відтак узагалі нормально спала. Так, дрімала іноді: головою на столі, поруч із недоїденим сніданком, на канапі, скрутившись під зимовим пальтом Фредді, стоячи, притулившись лобом до холодильника, – навіть так.

– Нумо, Лідз, – сестра м’яко трусить мене за плече, – я піду з тобою.

Розгублено кидаю погляд на годинник, бо, коли заплющила очі, був іще білий день, але зараз комусь може видатися й затемно – мабуть, тому Еллі ввімкнула лампи. Як це типово для неї – бути такою розважливою. Я завжди визнавала її за кращу версію самої себе. Фізично ми схожі: зріст, статура, але вона темна, а я світла – і волосся, й очі. А ще вона добріша за мене, часто-густо занадто добра, ніж потрібно для її блага. Вона тут уже від обіду. Мама, здається, графік чергувань склала, щоб упевнитись: я не лишаюся на самоті більш як годину-дві. Мабуть, той графік висить у неї на холодильнику, між нотатками для закупів, які вона додає щотижня, та щоденником харчування для її класу зі схуднення. Любить моя мама списки складати.

– Підеш куди? – Я трохи випростовуюся й помічаю в руках Еллі склянку води та пляшечку із пігулками.

– До ліжка, – голос у неї мов криця.

– Мені тут добре, – бурмочу я, попри те що наша канапа не таке вже й зручне місце для сну. – Ще ж навіть не час спати. Можемо подивитися… – Змахую рукою в бік телевізора, що стоїть у кутку, намагаюся пригадати якийсь серіальчик. Зітхаю, мене дратує, що мій виснажений мозок не здатний навіть на це. – Ну знаєш, отой із пабом і лисими дядьками, там ще всі весь час кричать.

Вона всміхається, закочує очі.

– А, ти про «Мешканців Іст-Енду» [1] «Мешканці Іст-Енду» ( англ . «EastEnders») – мильна опера, яку транслює канал «Бі-Бі-Сі» аж із 1985 року. ( Тут і далі прим. пер .) .

– Оцей самий, – відповідаю та розгублено оглядаю кімнату – де ж цей пульт, щоб увімкнути телевізор?

– Вони вже, певно, закінчилися. До того ж ти вже років п’ять, як не більше, їх не дивишся. – Вона і слухати не хоче.

Я кривлю пику:

– Дивилася. Там… там така тітка з довгими кульчиками та… ще одна, її Барбара Віндзор грає, – задираю підборіддя.