Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

Еллі хитає головою:

– Обидві померли вже, – відказує.

«Бідні вони, – думаю я, – бідні їхні родини».

Еллі вказує рукою в напрямку сходів:

– Час до ліжка, Лідіє, – каже вона ніжно, але твердо, більше схожа на медсестру, ніж на рідну сестру.

Гарячі сльози печуть мені очі.

– Не думаю, що зможу.

– Зможеш, – рішуче каже вона, не опускаючи руки: – Що це ти надумала? Спати на канапі решту свого життя?

– І що, це так вже й погано?

Еллі нахиляється до мене, бере за руку, пляшечка з пігулками в неї на колінах.

– Досить, справді, Лідз, – переконує мене вона, – якби тут, на твоєму місці, був Фредді, ти б хотіла, щоб він міг нормально виспатися, правда?

Я киваю із нещасним виразом. Звісно, хотіла б.

– Та твій привид переслідував би його до скону, поки він спати б не пішов, – каже сестра, погладжуючи мої пальці. А я намагаюся продихатися крізь клубок сліз, який постійно душить мене, відколи помер Фредді.

Дивлюся, як вона витрушує на долоню маленьку неоново-рожеву пігулку. Оце й усе, що має допомогти мені піднятися? Кілька тижнів міцного сну, і я буду мов полагоджений після шторму корабель, знову готовий до відплиття?

Еллі непохитно витримує мій погляд. Моїми щоками котяться сльози, і я усвідомлюю, наскільки розбита. Емоційно й фізично я на нулі. Гірше вже нікуди. Принаймні сподіваюся, що нікуди, бо не думаю, що виживу, якщо падатиму далі. Беру пігулку, пальці тремтять, ковтаю та запиваю її. Біля дверей спальні обертаюся до Еллі.

– Я маю зробити це сама, – кажу пошепки.

Вона відгортає пасмо довгого волосся в мене з очей.

– Ти певна? – Темні очі сестри вп’ялися в моє обличчя. – Можу залишитися з тобою, поки заснеш. Якщо хочеш.

Я хлипаю, дивлячись у підлогу, і знову плачу.

– Знаю, що можеш, – я взяла її за руку й міцно стиснула, – але гадаю… краще… – не можу дібрати потрібних слів – чи то через таблетку, яка вже подіяла, чи то просто таких не було.

Еллі киває:

– Я буду тут, унизу, якщо захочеш мене бачити, гаразд? Не піду нікуди.

Пальці мої стискають ручку дверей. Я не відчиняла їх, відколи мама поміняла білизну на ліжку, не хотіла навіть випадково глянути на чисту незайману постіль, коли йшла до ванної. Я вбила собі в голову: це місце чуже, воно недоторканне, мов сцена злочину, обмежена жовтими поліційними стрічками.

– Це ж лише ліжко, – шепочу, повільно відчиняючи двері. Ніякі жовті стрічки не блокують мій вхід, ніяких монстрів немає під ліжком. Але й Фредді Гантера немає. І від цього розривається серце.

– Лише ліжко, – каже Еллі, заспокійливо погладжуючи мою спину. – Місце для відпочинку.

Але вона бреше. Ми обидві знаємо: це значно більше, ніж просто місце для відпочинку. Ця кімната – моя з Фредді спальня, ми цей дім саме через неї купували. Простора, сповнена світла, з великими розсувними вікнами та медовими дошками підлоги, на яких ясними літніми ночами місячне сяйво малювало яскраві смуги.

Хтось, певно, Еллі, уже заходив сюди та ввімкнув лампу з мого боку ліжка – чашу спокійного світла, яка так ласкаво зустрічає мене, хоча сонце ще не сіло. Сестра й постіль розстелила. Більш схоже на готель, ніж на спальню. Я зачиняю двері, й мене охоплює запах свіжої білизни. Уже немає слідів моїх парфумів, які змішувалися з лосьйоном Фредді. Немає зім’ятих сорочок, недбало кинутих на крісло, або черевиків, копнутих десь під шафу. Все охайне та сяє чистотою, як нова копійка. А я почуваюся у своєму новому житті так, немов прийшла до себе в гості.

– Це лише ліжко, – шепочу знову, сідаю на краєчок матраца. Заплющую очі, лягаю, згортаюся калачиком на своїй половині, накриваюся клаптиковою ковдрою.

На білизну для нашого ліжка з готелю «Савой» ми витратили більш ніж належало. Білі тонкоткані бавовняні простирадла, дорожчі за постіль із більшості готелів, де я коли-небудь зупинялася. Щойно тіло моє торкається ніжної тканини, я усвідомлюю, що мені вже тепло. Еллі, дорога моя сестричка, підклала мені в ліжко пляшку з гарячою водою, щоб зігріти свіжу білизну. Моє ліжко, наше ліжко, огортає мене, немов старий друг, і я відчуваю себе винною за те, що нехтувала ним.

Лежу на своїй половині матраца, тіло сповнене болем скорботи, руки витягуються, щоб, як завжди, обійняти його . Потім я виштовхую пляшку з теплою водою до його половини, а коли постіль нагріто достатньо, пересуваюся та лягаю туди сама, притискаючи гарячу грілку обома руками до грудей. Занурюю мокре обличчя в його подушку та вию, мов поранений звір, – чужий, нестримний звук.