Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

А потім, потроху, цей звук вщухає. Серцевий ритм зміцнюється, руки й ноги наливаються свинцевою важкістю. Мені тепло, я немов у коконі, й уперше за п’ятдесят шість днів без Фредді я не почуваюся покинутою. Я не покинута, бо ковзнула в обійми сну, я майже відчуваю, як прогинається матрац під вагою коханого, як його тіло обвивається навколо мого, його рівне дихання лоскоче мені шию. Урятуй мене від цієї темної, незвіданої безодні, Фредді Гантере. Я притягую його ближче та вдихаю його запах, занурюючись у глибокий мирний сон.

Вам знайомі ці блаженні світанкові миті, ці літні ранки, коли сонце прокидається раніше за тебе? Уже розплющила очі, а потім знову поринаєш у сон, радіючи ще кільком годинам насолоди. Я повертаюся й знаходжу Фредді: він тут, зі мною. Відчуття полегшення таке глибоке, що я зараз здатна лише лежати непорушно й намагатися дихати в єдиному ритмі з ним. Зараз четверта, ще надто рано, щоб підійматися, тож я знову заплющую очі. Мабуть, ніколи в житті я не переживала такого абсолютного спокою. Ліжко зігріте нашими тілами, що притулилися одне до одного; золоте світло, що провіщає світанок; ледь чутна музика пташиного співу. Будь ласка, не випускайте мене із цього сну.

Ще до того, як розтуляю очі вдруге, я вже знаю: його немає. Шоста ранку, ліжко на дотик холодніше, сонячне світло сяє гостріше, пташиний спів шкребе, мов цвяхи по шкільній дошці. Фредді був тут, я знаю, він був. Я занурююся головою в подушку, міцно заплющую очі, намагаюся віднайти темряву за повіками, заснути знову. Якби я тільки змогла заснути, я б знову його знайшла.

Паніка повільно закипає, здіймається десь унизу живота. Що дужче я намагаюся розслабитися, то дужче спалахує мій мозок, він готується до прийдешнього дня, сповненого темних думок і безнадії, з якими я не знаю, що робити. Раптом серце вібрує, вистрибує, мов заряджене якоюсь хитрою батарейкою, бо я пригадую: у мене є снодійне. Рожеві пігулки, умисно призначені, щоб вимкнути мене. Дотягуюся до пляшечки, яку Еллі поставила на тумбочку біля ліжка, хапаю її обома руками, видихаю з полегшенням, відкручую корок та ковтаю одну пігулку.

– Доброго ранку, Лідз, – Фредді перекочується в ліжку й цілує мене в чоло. Я відчуваю важкість його руки на своїх плечах. Наш будильник повідомляє: сьома ранку. – Не хочу сьогодні нічого робити. Залишімося в ліжку? Я подзвоню й скажу, що ти захворіла, а ти скажеш, що я.

Більшість ранків він каже щось таке, і кілька хвилин ми вдаємо, що це справді гарна ідея.

– Ти приготуєш нам сніданок у ліжко? – бурмочу я. Моя рука ковзає, відчуваючи тепло коханого тіла; я занурююсь обличчям у м’яке волосся на його грудях. Я так люблю в ньому цю надійність. З його зростом і широкими плечима фізична присутність завжди панівна. Дехто на роботі навіть недооцінює ділове мислення Фредді через стереотипну статуру регбіста, а він тільки й радий скористатися такою перевагою. Суперництво й конкурентна боротьба в нього в крові.

– Якщо тебе влаштує сніданок десь під обід, то авжеж. – Я чую смішок у його грудях, він ніжно гладить мою потилицю.

– Щось таке, – кажу я, заплющуючи очі, глибоко вдихаючи його запах.

Ми залишаємось так, у півсні, ще кілька розніжених хвилин, стискаючи одне одного в обіймах, знаючи, що невдовзі потрібно вставати. Але тягнемо час, бо ці миті для нас важливі, саме вони відокремлюють нас із Фредді від усього світу. Ці миті – немов наріжний камінь, на якому збудоване наше кохання, плащ-невидимка, що огортає наші плечі, коли ми виходимо у світ у своїх справах. Фредді не відповідатиме на зацікавлений погляд дивовижної дівчини з платформи № 4, що чекає потягу о 07:47, а я ніколи не дозволю Леонові, баристі з кав’ярні, куди часом заходжу на ланч, перейти межу від жартівливого дуркування до залицяння, хай навіть він приголомшливий, мов кінозірка, і пише на моєму стаканчику з кавою шалені речі.

Я плачу. Кілька секунд не можу зрозуміти чому, потім пригадую, а потім вдихаю повні легені повітря, як людина, якій вдалося випірнути на поверхню після падіння в глибоку воду.

Фредді перелякано спирається на лікоть, щоб мене роздивитися, стурбовано стискає моє плече.

– Лідз, що таке? – наполегливо розпитує він, готовий допомогти, угамувати будь-який біль, що мене спіткав.

Я не можу дихати, повітря пече мені груди.