Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

Мама знизує плечима.

– Просто показували. Ти ж знаєш, я не завжди купую з телевізора, але Кетрін Маґ’яр була від неї в такому захваті, а в моєї старої пательні саме ручка відвалилася, то це було просто мов знак долі.

Я придушую усмішку, Еллі дивиться в інший бік. Ми обидві знаємо, що мамині кухонні шафки по саму зав’язку напхані непотребом, який вона понакупляла, бо супергламурна телеведуча Кетрін Маґ’яр переконала її, що цей мотлох створить революцію в житті справжньої господині.

– Хочеш, я поріжу цибулю? – питаю.

Мама хитає головою:

– Вже! Он вона, в мінічопері.

Я киваю, бо вже помітила прилад на робочому столі. Не питаю, чи він теж із телемагазину, – і так зрозуміло. Разом із ним прибули автоматична тертка для сиру, якою вона скористалася, щоб натерти чедер для омлету.

Тож я варю каву. На щастя, без допомоги всяких гаджетів.

– Ти пробувала ті пігулки? – питає мама, розбиваючи яйця в миску.

Киваю, бо перехопило подих від нагадування про Фредді. Вона перебирає кухонне приладдя в глечику, знаходить вінчик.

– І?

– І вони працюють, – знизую плечима, – виспалася.

– В ліжку?

Зітхаю, а Еллі посилає мені коротку усмішку.

– Так, у ліжку.

Мамине обличчя розгладжується від полегшення, вона тепер спокійно збиває яйця.

– То добре. Отже, більш ніякого спання на канапі, гаразд? Це для тебе зле.

– Ні, обіцяю.

Еллі накриває на стіл, три тарілки. Наша родина розрослася до п’ятьох, тепер число зменшилося до чотирьох, але від початку нас завжди було троє: мама та ми з Еллі. Нашого батька ми насправді не знали. Він пішов із дому за п’ять днів до мого першого дня народження, і мама ніколи йому цього не пробачила. Еллі була жвавою трирічною дівчинкою, я – взагалі ще крихіткою. А він вирішив, що життя з трьома дівчатами – то забава не для нього, та й перебрався до Корнуоллу, де зайнявся серфінгом. Отакий він чоловік. Що кілька років надсилає нам новини про своє чергове місцеперебування, іноді навіть ні сіло ні впало з’являвся на порозі, ще коли ми в школу ходили. Він не погана людина, просто такий от, вітром підперезаний. Знати, що він десь є, – добре, але я, направду, ніколи не потребувала його у своєму житті.

– Я тут міркую, що час купувати новий кухонний стіл, – каже мама, розставляючи тарілки та сідаючи разом із нами.

Ми з Еллі витріщаємося на неї.

– Ти не можеш, – кажу.

– У жодному разі, – вторує Еллі.

Мама здіймає очі догори. Вона, звісна річ, передбачила спротив своїй ідеї.

– Дівчата, цей же ось-ось розвалиться!

Ми сиділи навколо цього побитого, вишкрябаного дерев’яного столу все наше життя, і в кожної було своє особливе місце. Він бачив, як ми снідали перед школою, бачив наш улюблений бекон і бурякові сендвічі на вихідних, чув наші сімейні суперечки. Наша мама, правду кажучи, людина звички. Її домівка не дуже змінилася за всі ці роки. Ми з Еллі звикли покладатися на те, що тут усе більш-менш однакове. Якщо подумати, то й про маму можна сказати те саме. Скільки я її пам’ятаю, вона носить звичну попелясто-біляву зачіску. Ми з Еллі успадкували від неї форму обличчя – мов сердечка. Коли всміхаємося, у нас проглядають подібні до маминих глибокі ямочки, ніби хтось пальцем тицьнув у наші щічки. Вона – наш простір безпеки, а цей дім – святилище.

– Ми за цим столом домашнє завдання робили. – Еллі намагається захистити його руками.

– Кожен різдвяний обід у моєму житті минав за цим столом, – додаю я.

– Але ж він весь пописаний. – Мама намагається вставити слово.

– Так, – каже Еллі, – нашими іменами, коли мені було п’ять рочків.

Вона, щойно вивчила літери, понаписувала синьою кульковою ручкою всі наші імена, глибоко видряпавши їх у стільниці, і, вочевидь, страшенно пишалася своїм подвигом, аж не могла дочекатися, коли зможе похвалитися мамі. Вони й досі тут, під нашими столовими серветками, – дитячі великі літери. Ґвен, Еллі, Лідія. Та маленька миршавенька пташка поруч із кожним.

– Може, забереш його собі? – Мама запитально дивиться на Еллі. Та має жахливо охайний дім, де все до всього пасує та доповнює, де нічого не знайдеш побитого та пошкрябаного.

– Він належить цьому домові, – твердо каже Еллі.

Мама дивиться на мене:

– Лідіє?

– Ти ж знаєш, у мене місця немає, – кажу, – але, будь ласка, залиш його. Він – частина родини.

Мама зітхає, вагається. Бачу, що вона знає: так і є. Не думаю, що вона хоче його втратити.

– Можливо.

– Омлет чудовий, – додає Еллі.

Мені на думку приходить дещо.