Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

– Усе вже гаразд? – запитує він, стискає моє обличчя долонями, гладить великим пальцем вилицю.

Я киваю, повертаю обличчя, щоб притиснутися губами до його долоні, коли він цілує мене в голову.

– Добре, моя дівчинко, – шепоче він, – я люблю тебе.

Нехай це буде негідно, але я так хочу вчепитися в нього, благати не залишати мене знову, проте утримуюсь. Якщо це має бути остання моя згадка про нас, я хочу, щоб вона закарбувалася в моєму серці тільки найкращими хвилинами. Тож я встаю, тримаючись за лацкани його піджака, дивлюся в його прекрасні, такі знайомі сині очі.

– Ти – кохання всього мого життя, Фредді Гантере, – кажу я, чітко вимовляючи ці слова правди.

Він нахиляє голову та цілує мене.

– Я люблю тебе більше за Кіру Найтлі, – стиха сміється він, пригадуючи нашу гру.

– Що, аж так сильно? – уточнюю, округлюючи очі, бо ми зазвичай починали з низького рівня та підіймалися на вищі щаблі: у нього була Кіра, у мене – Раян Рейнолдз.

– Аж так сильно, – каже він, обертається на порозі спальні та посилає мені повітряний цілунок.

Усередині в мене здіймається гаряча й пекуча паніка, я чіпляюся пальцями ніг у дошки підлоги, щоб зупинитися, щоб не бігти за ним. Я слухаю, як він спускається сходами, чую, як закриваються вхідні двері, підбігаю до вікна, щоб побачити, як він поквапом прямує до рогу. Надто пізно я відчиняю вікна, б’юся над шпінгалетами, викрикую його ім’я, знаючи, що він мене не почує. Чому я дозволила йому піти? Що, як я ніколи більше не знайду його? Я чіпляюся в підвіконня, очима вп’явшись у його спину, і майже чекаю, що зараз він розтане, та він не тане. Просто повертає за ріг, губиться в цьому світі, йде до якогось клієнта з кавової корпорації, до дівчини на четвертій платформі, до всіх цих місць, де я не можу бути.

Я прокидаюся. Обличчя в мене мокре, а на губах запеклося щось на смак як кров. Хапаю телефон, вдивляюся в його чорне дзеркало й бачу, що дуже сильно покусала верхню губу. Там відбитки зубів, її роздуло, ніби мені погано зробили ботокс. Не найкращий мій вигляд. Фредді посміявся б, бо я схожа на рибку-скелезубку.

Фредді. Заплющую очі, намагаючись віддихатися від гіперреалізму мого сну, чи що то було. Можу порівняти це лише із моментом, коли ви заходите в магазин електроніки та бачите найновіший телевізор, що коштує шалену купу грошей. Кольори яскравіші, звук чистішій. Так от, це був вищий пілотаж, немов дивишся фільм у кінотеатрі IMAX. Ні, навіть потужніше за сеанс в IMAX. Надто реально, щоб не бути реальністю. Фредді був живий, він приймав душ, біг, запізнюючись на роботу, знову жартував про Кіру Найтлі.

Я риюся у своєму мозку, намагаючись відкопати хоч якусь згадку про клієнтів із кавової корпорації, яка б пролунала до його смерті. Я певна, що нічого такого не було. Усе так, ніби Фредді прожив ці п’ятдесят сім днів за якоюсь завісою, займаючись своїми повсякденними справами, не турбуючись про світ.

Мене охоплює бажання спробувати заснути знову, піти, знайти його, повернутися в життя, де серце Фредді ще б’ється. Та в тому світі він пішов із дому – перемагати в рекламному бізнесі своєю блискучою усмішкою та відблисками запонок. Як на людину, що минулого вечора навіть у ліжко лягати не хотіла, я зараз геть не хочу вставати та дивитися в обличчя новому дню. Мені доводиться витратити п’ятнадцять хвилин, щоб переконати себе: встати з ліжка – це не найгірша у світі ідея. Зрештою, я укладаю із собою угоду: якщо встану й переживу п’ятницю, якщо прийму душ, поїм і, можливо, навіть на якийсь час вийду з дому, тоді зможу ковтнути нову пігулку. Я рано повечеряю, повернуся в ліжко і, можливо, тільки можливо, проведу вечір із моїм коханням.

– Мені наснився Фредді, – кажу я, огортаючи долонями своє горнятко кави, більше для затишку, ніж для тепла. Еллі дивиться на мене через кухонний стіл, повільно киває.

– Мені він теж щоночі сниться, – каже вона, помішуючи цукор у своїй чашці, – коли чесно, я здивувалася б, якби він тобі не снився.

– Здивувалася б? – Пильно дивлюся на неї, хочу, щоб вона заглянула мені в очі, прагну заволодіти всією її увагою, бо це важливо. – У мене раніше такого не було.

У мені здіймається розчарування. Те, що відбувається зі мною зараз, надто інтимне, це не предмет звичних балачок.

Еллі кидає погляд на кухонний годинник.

– Готова вирушати?

Ми збираємося до мами на сніданок. Тепер ми так робимо кожного суботнього ранку – перед тим як я відвідую могилу Фредді. Напевно, мама намагається в такий спосіб якось структурувати мої вихідні. Еллі нічого не каже про моє скуйовджене волосся та вчорашню футболку. Це футболка Фредді. І волосся моє теж було для нього. Йому дуже подобалося, що воно довге, тож я за всі ці роки хіба що кінчики підрізáла. Ніде правди діти, це помалу стає однією з моїх визначальних рис: Лідія, дівчина Фредді, ота, що з довгим білявим волоссям.