Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

Якби це було минулого тижня, я б, мабуть, накинула джинсову курточку, затягнула б коси позаду резинкою, як є, сплутаними, та й уважала б, що готова до виходу. Але сьогодні не минулий тиждень. Якщо останні зустрічі з Фредді й навчили мене чогось, то це того, що я жива. А живі люди мають принаймні бути чистими. Навіть Фредді, який, технічно, не живий, прийняв душ.

– Даси мені десять хвилин? – Мляво всміхаюся до Еллі. – Гадаю, час трішки підфарбуватися. Від самого похорону косметички не торкалася.

Еллі кидає на мене якийсь чудернацький погляд. Можу сказати, що я її таки здивувала.

– Ну, я-то не хотіла казати, але в тебе останнім часом вигляд був, що в тієї посмітюхи, – зізнається сестра.

Від її жарту в мені все перевертається. Ми завжди були такі близькі, мов – не знаю, що ще може бути таким близьким. Дві горошини в стручку? Не думаю, що це правильне порівняння, бо ми зовні не дуже схожі. Й не скажеш, що близькі, як і мають бути сестри, бо є отакі, як моя колега Джулія та її старша сестра Мері. Джулія про неї каже, що навіть гени в них різні, бо Мері просто корова. Або є сестри, подібні до близнючок Еліс та Елен, з якими я ходила до школи, – завжди вдягалися однаково, договорювали одна за одною речення, а от коли змагалися за звання капітана волейбольної команди, кожна з них могла суперницю під автобус штовхнути. Ми з Еллі, ми… ми як Моніка й Рейчел із «Друзів». Ми як Керрі з Мірандою [3] Керрі Андервуд і Міранда Ламберт, королеви кантрі, які завжди підтримують одна одну. . Ми завжди найпалкіше вболівали одна за одну, завжди першими підставляли одна одній плече, на якому можна виплакатися. І лише зараз я побачила, як віддалилася від неї. Я знаю, сестра жодної миті не звинувачувала мене, не обурювалася, але як же це було для неї важко. Еллі в якомусь сенсі втратила не лише Фредді, а й мене. Обіцяю собі: колись, як мені бодай трішки покращає, я розповім їй, що в ці чорні дні вона була єдиним промінчиком світла, яке я могла вловити.

– Миттю, – відсуваю стільця, дерево шкребе по дереву.

– Я собі ще чашечку наллю, поки чекатиму, – відповідає сестра.

Залишаю Еллі, заспокоєна звуками кухні: вона набирає воду під краном, дзенькає посудом біля буфету. Сестра завжди була частою і дуже бажаною гостею в нашому домі. Не такою частою, як Йона Джонс, адже він тут проводив із Фредді майже стільки часу, скільки я. Валявся на нашій канапі, дивлячись якийсь безвісний фільм, жував піцу просто з коробки (на кухні хлопці аж ніяк не могли претендувати на роль Джеймі Олівера [4] Усім відомий «Голий кухар», британська телезірка та кулінарний геній. ). Ніколи я не дорікала Фредді, проте часом відчувала: Йону дратувало те, що я привласнила його найкращого друга. Як не крути, а три – таки непарне число.

– Девіда сьогодні не буде?

Мама відчиняє вхідні двері та заглядає нам за спини. Іноді я думаю, що вона більше тішиться Девідом, ніж нами двома. Те саме було і з Фредді. Їй до вподоби клопотатися навколо чоловіків – мов матінка із синочками.

– Вибач, цього ранку лише ми, – каже Еллі без нотки вибачення.

Мама театрально зітхає.

– Що ж, доведеться обійтися. Просто я думала попросити його замінити запобіжник на штепселі фена – знову не працює.

Еллі за маминою спиною переглядається зі мною – я її розумію. Руки в Девіда ростуть з одного відомого місця. Коли потрібно поличку повісити чи кімнату відремонтувати, або, звісно ж, запобіжника замінити – усе це робота Еллі. Але мама вперто чіпляється за старомодне уявлення про те, що Девід має бути «мужчиною в домі», тож переробить усі чоловічі справи. Вона сама може легко замінити запобіжника: виростила нас без батька і ми якось не повмирали. Мама знає про дроти та заземлення з власного досвіду. Здається, вона так прагне сповнити Девіда відчуттям самоцінності, що вишукує для нього всілякі химерні справи, а той своєю чергою дивиться на нас благальними, повними паніки очима. Еллін чоловік навіть на драбину не вилізе, щоб не спітніти, мов хлющ. Кілька тижнів тому було таке, що я відвертала мамину увагу на кухні, він тримав драбину для Еллі, а та прочищала ринву. Ми всі граємо в цю гру. Фредді був майстровитий, завжди все робив у родині, й от тепер, коли його немає, Девід хоч-не-хоч посів роль домашнього майстра на всі руки.

– Я готую омлет із сиром та цибулею, – каже мама, коли ми йдемо за нею через хол. – Пробую нову сковорідку.

Вона крутить перед нами яскраво-рожевою пательнею.

– Знову надивилася того телемагазину? – запитує Еллі, ставлячи сумку біля кухонного столу.