Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Тому що, по-перше, ти мій друг, по-друге, я тобі довіряю, по-третє, нас ніхто не підслуховує і, по-четверте, я маю вже якнайшвидше дати відповідь. За кого б ти виходив заміж на моєму місці? – раптом прямо запитала принцеса.

– Ну що я тобі можу сказати? Якось не приходилося мені вибирати, за кого виходити заміж, – з хитрою усмішкою сказав він. Інґіґерд чогось подібного й очікувала, знаючи Гео. Її пробирав сміх. За якусь хвилю вони вже вдвох від душі реготали.

– Перестань, мені зараз не до жартів! – мов відрізала вона, зупиняючись.

– Ну добре, якщо серйозно, то я б краще вийшов заміж за Яріслейва. Він такий… гарний, – комічно закотивши до неба очі та мрійливо подивившись на купки хмар, що пропливали над рікою, мовив Гео. При цьому він постукував вказівним пальцем по губах. Інґіґерд засміялася:

– Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачив, – сказала вона зі смішним здивуванням і похитала головою, даючи зрозуміти, що не схвалює брехні.

– Як це не бачив? Ще й як бачив! – мовив Гео, комічно витріщивши очі.

– Не бреши! – аж вигукнула дівчина, сміючись, і дала йому стусана своїм маленьким, але міцним кулачком. Той аж спересердя сквасився й потер місце удару.

– Не брешу! Допомагав служницям наливати воду, щоб він міг помитися…

– Справді так було? – не повірила Інґіґерд.

– Можна сказати, бачив його у всій красі, – змовницьки підморгнув Гео.

– Не жартуй, – пригрозила йому пальчиком принцеса.

– От ти мене питаєш, а сама що можеш сказати? Він тобі хоч трохи подобається?

– Не знаю…

– Не криви душею. Ти ж розмовляла з ним, та й кажуть люди, що він твій полонений. І ти ж його привела в замок! Тільки чесно!

– Кажу тобі чесно: він мені життя врятував, – мовила принцеса. Вони збиралися на конях переходити річку, що текла поблизу.

– Я спитав, чи він тобі подобається. От хитрунка! – усміхнувся Гео, заглядаючи їй в очі.

– Подобається? Не знаю… – відповіла Інґіґерд, і собі усміхнувшись та відвівши очі вбік. Їй уже просто нікуди було діватись під пильним поглядом друга.

– Подобається, ха-ха, я ж бачу. Мені то ти можеш зізнатися. Я ж свій…

– Н-не знаю… Але я хотіла б хоч одним оком побачити ту країну, звідки прибув князь Яріслейв, – замріяно мовила принцеса.

Вони їхали, вже наближаючись кам’янистою рівнинною місцевістю до ріки. Розмовляли, сміялися, доганяли одне одного наввипередки. Їм було цікаво разом…

І тут нізвідки з’явилася хмара диких качок. Їх прилетіло так багато, що враз річка в тому місці, де знаходились Інга і Гео, стала вщент заполоненою птахами. Кінь Гео відразу сполохано відскочив праворуч, і хлопець ледве зміг утримати віжки. Найдивовижнішим було те, як птахи ось так несподівано і загадково утворили круговерть саме навколо Інґіґерд. Вони все приземлялись і приземлялись. То були сірі, з коричневим пір’ячком качечки і сизі красені-селезні з коричневою грудкою і бірюзовим забарвленням голови. Коні ставали на диби, іржали, але нічого неможливо було вдіяти, виходу не було. Простір навколо був наповнений неймовірним кряканням. У повітрі лопотіли крила і миготіли оранжеві лапки.

Це було так дивно, що Інґіґерд і Гео на якусь мить забули, про що перед тим розмовляли. Вони намагалися втриматися на конях, які піднімалися на диби, гарцювали на місці і фиркали.

– Я думаю, – перекричав птахів Гео, – що ці качки хочуть тобі те ж саме сказати, що і я!

– Що?! Я тебе не чую!!!

– Вони налетіли саме в ту хвилину, коли ти говорила, що цей конунг тобі подобається! – прокричав Гео, коли шум трохи притих.

Але принцеса не чула його. Раптом перед собою вона побачила, наче хмарка піднімається з води. Намагалася зосередитись, але свідомість була мов затуманена. Вдивлялася, силячись зрозуміти, що це таке. Аж тут з’явилися обриси якогось великого багатого міста з високими будівлями, з міцними мурами. Все в ньому манило її до себе. Ще мить – і вона піде туди…

– Інґіґерд, – хтось узяв її за руку, та вона не могла ніяк відірвати погляду від марева, – Інґіґерд, прокинься! З тобою все гаразд?!

– Так… – напівсонним голосом відповіла вона нарешті.

– Що з тобою коїться? – налякано запитав хлопець.

– Гео? Звідки ти тут? – раптом здивовано запитала принцеса.

– Та я й був тут, із тобою. Інґіґерд, скажи нарешті, що з тобою?! – стурбовано кричав він.

– Скажи мені, ти також це бачиш? – зачаровано мовила дівчина.

– Про що ти питаєш?!

– Це місто… Тут, – показала вона на воду. Саме там, посередині, утворилося порожнє місце, не зайняте птахами, якого ще хвилю перед тим Гео не бачив. – Подивись, яке воно красиве!