Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Наша принцеса, мабуть, забула про Гео. А він тут чекає і чекає, – зустріла її усмішкою Доріс, яка саме принесла мідний піднос із коржами та медом. Вона нічого не сказала про те, що її син Гео всю ніч не спав, на дракарі [34] Довгий вузький дерев’яний човен вікінгів. Він був легкий і симетричний, що дозволяло швидко змінювати напрямок руху. ходив разом із братами по навколишніх поселеннях, по фіордах [35] Фіорди – затоки між скелястими горами (скандинавське). , скликав воїв для походу. Не всіх підряд, а відданих Інґіґерд. Це було непросто: він не сам їздив, а з братами й іншими хлопцями, котрі за принцесу готові хоч у вогонь, хоч у воду.

– Ой, бідненький, ха-ха-ха! Я бачу, що час не пропав даремно!

– Та я подумав, може, краще сісти і поїсти, ніж тинятися з кута в кут, тебе очікуючи, бо я тут мало не заснув, – сказав Гео і миттю встав, готовий іти разом з Інґіґерд. Якийсь він був сьогодні знервований… Чи то їй здалося?

– Ти чого підскочив? – спокійнісінько звернулася до хлопця принцеса.

– Так ми ж їдемо? – чи то запитав, чи то ствердно мовив Гео.

– Зараз рушаємо, та спершу поїж, і я чогось скуштую, – сказала вона, вибрала собі один коржик і, вмокнувши його в мед, відкусила шматок. – Ням, ням, як смачно!..

Інґіґерд закотила очі вгору, зображаючи, яку смакоту вона скуштувала. Коржики якось непомітно зникли, ще й перепав Ерейрі одненький. Останній кусочок собака, нарешті, випросила у принцеси, вихопивши з рук. Бо ж вона сиділа, виляючи хвостом і чемно заглядаючи в рот господині. Як можна було б їй не дати? Тарілка миттю спорожніла. Втамувавши спрагу, вони рушили до конюшні. Інґіґерд залишила Ерейру в замку, хоч це вдалося їй нелегко. Дівчина нашвидкуруч накинула на себе шкіряну туніку, куплену цього року на кораблі, який приплив зі Сходу. Вона була зшита по боках тільки в районі пояса так, що передня та задня поли звисали окремо, не перешкоджаючи рухам, і дозволяли почувати себе досить вільно: присідати, бігати, нагинатися. Крім цього, туніка захищала від холоду, дощу, поранень – була красива та пасувала їй до лиця. Ерейра, залишившись за дверима, почала скавучати і шкребти. Та потім заспокоїлась, зрозумівши, що це нічого не дасть, особливо, коли Доріс запропонувала їй погризти кістку із залишків учорашнього вечора. Собаку не могли відпустити так далеко, бо тут на неї чекав цілий виводок із шести клубочків, подібних на Ерейру, як дві краплі води. Цуценятка при відсутності мами починали так скавучати, що у всіх вуха в’яли.

Військовий табір був недалеко, якщо до нього добиратися кіньми. День був сонячний, тож вони вирушили туди людними вулицями Сигтуни, отримуючи задоволення від спілкування. Адже не так уже й часто доводилось їм останнім часом розмовляти. Сьогодні поспішати непотрібно, тому вони проїхали ще й вздовж усього базару, що простягався на велику відстань. Чого тут тільки не було! Гамір стояв неймовірний! Люди ходили туди й сюди, щось носили, завантажували, розвантажували… Хлопець з дівчиною перекинулися словами з торгівцями і, задоволені собою, рушили далі.

– Я вже зранку був на плацу, прийшло багатенько народу. Хлопці тренуються, – почав Гео, коли вони вже виїхали за межі міста. Він був гарним, високим, світло-русявим хлопцем, вродою схожим на свою матір, проте набагато вищим за неї. Можна сказати, Гео був красенем. Інґіґерд любила його майже так, як рідного брата.

– Я знаю, зранку розмовляла з конунгом. Ти, бідненький, не спав усю ніч, – зі співчуттям сказала дівчина.

– Для тебе ж старався, – усміхнувся хлопець.

– Гео, ти як друг скажи… – почала здалеку принцеса.

– Що ти хочеш почути? – зацікавлено подивився на неї Гео.

– Порадь, як мені поступити. Я не можу вибрати, за кого виходити заміж. Не знаю… – знервовано пожалілася дівчина.

– Ну, я б, напевно, вийшов за мужчину на твоєму місці, ха-ха. – Хлопець спробував перевести це все на жарт.

– Ха-ха-ха, – також засміялась принцеса, та раптом спохмурніла. – Не смішно насправді. Ти ж уявляєш, я Олафу вже передала подарунок.

– Ну і… – не зрозумів натяку Гео.

– І після цього відмовлюся виходити за нього заміж? Батько дав мені можливість вибрати між Олафом і Яріслейвом. Стільки сумнівів не було в мене ще ніколи, – із запалом промовила принцеса, повернувши голову до Гео. Зараз коні йшли спокійною ходою, тому вона хотіла поспілкуватись, щоб ніхто не чув, раз випала така нагода.

– Чому ти питаєш про це мене? – заглядаючи їй в очі, поцікавився хлопець. Якщо чесно, то Гео й сам був давно безнадійно закоханий у принцесу, та ця таїна повинна була такою й залишитись. Може, колись, через сто років, він їй у цьому зізнається…