Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Як цікаво! А мене також назвали Георгієм!

– То ти маєш аж два імені?

– Так. Ім’я Георгій дали мені під час хрещення.

– І ти так само, як і він, переможеш великого змія і будеш дуже сильним, – з усмішкою сказав майстер, присівши коло малого і все ще тримаючи його за руку.

– Я хотів би бути схожим на нього… Ти навчиш мене отак будувати? – абсолютно серйозно запитав малий.

– Авжеж. Ти дивися і вчися. Як чогось не знаєш чи не розумієш, то питай. Домовились? – мовив майстер і по-дружньому поплескав малого по плечу.

– Добре. Я хочу побудувати багато-багато таких храмів, – якось зовсім по-дорослому сказав малий, і Георгій навіть не засумнівався, що він це колись зробить.

Та ніхто й не помітив, коли хлопчик, залишивши свою мозаїку, підійшов і, притулившись до маминої руки, дивився з цікавістю на креслення куполів. Він дуже уважно прислухався до слів майстра Георга. А той зі знанням справи розповідав, як він буде їх будувати і які матеріали йому для цього потрібні. Малий не пропускав жодної фрази, пильно дивився на схеми і слухав, намагаючись докумекатись до всього…

А в цей час із першого поверху долинав сміх і крики двох братиків, Бориса і Гліба. Вони вже за цей час устигли позмагатися, кілька разів упасти і тепер далі бігали один за одним.

– Іди побався трохи з ними, – запропонувала йому мати, на що він із серйозним виразом обличчя відповів:

– Не можу.

– Чому?

– Не маю часу.

– А що ж ти робитимеш? – з усмішкою запитала Анна.

– У мене важливі державні справи, я мушу встигнути добудувати свій храм, – відповів малий і побіг знову до купки мозаїки.

«…Шкода, що мами немає вже на світі».

Вона була найкращою порадницею, другом. Навчила багатьох премудростей. З нею він міг годинами обговорювати свої плани, починання і мрії.

«Якщо б знайти таку розумну дружину, якою була вона, щастю не було б меж».

Перед тим, як Ярослав зайшов до зали Улофа Шетконунга, ці фрагменти з його дитинства промайнули в пам’яті і склалися в одну суцільну картинку. Все в цій залі здавалося сьогодні іншим. Чи то він так довго спав, чи, можливо, тому, що вчора був вечір, а зараз сонячний погожий день, та тепер приміщення аж сяяло. Підлога була встелена килимами, стіни обтягнені шовковою тканиною темно-червоного кольору із сріблястим візерунком, а вікна аж іскрилися різними барвами. У цей погідний день тканина на стінах переливалася від найтемніших до найсвітліших кольорів, від чого створювалося враження величі. На підвищенні між двома мармуровими колонами стояло велетенське крісло, в якому сидів конунг, погладжуючи рукою довгу бороду.

– Вітаю тебе, наймудріший правителю Улофе! – увійшовши, вимовив Ярослав і нахилив голову, приклавши руку до серця.

– Вітаю і я тебе, конунг Яріслейв! – відповів Улоф, одразу піднявшись і привітавшись із ним.

Він зустрів князя приязно, з розпростертими обіймами, як давнього знайомого, відразу запросив його сісти і почав частувати. Стіл аж ломився від різноманітних наїдків. На дерев’яних підносах красувалися кальмари, запечені на шкварках, молюски та оселедець маринований, креветки й акуратно розкладені на срібних тацях шматки копченої свинини, та ще й запашна, з апетитною скоринкою гуска.

– Ти, я бачу, добре виспався, – добродушно усміхнувся Улоф.

– Майже так, як у дитинстві! Наче в себе вдома.

– Тож ми зараз поїмо й поїдемо на плац, подивимось, скільки воїнів зібралося. Спробуй-но ще свіжого пива, – сказав Улоф, наливаючи його в срібний кухоль. – Це наша Доріс приготувала.

– У-м-м-м, – тільки й спромігся сказати Ярослав, спробувавши напій, – таке добре!

Розмова лилася, наче річечка. Улоф час від часу підсував наїдки ближче до князя, щоб той міг скуштувати і те і се. Коли вони обидва встали з-за столу, то вже були майже як рідні. Зійшли вниз, посідали на коней і в супроводі дружинників рушили на плац. Місто вирувало. Торгова площа вщент була заповнена людьми і всяким товаром. Шум стояв неймовірний.

– У тебе тут вулиці мощені каменем! – сказав Ярослав до Улофа.

– Ним багата вся місцевість, тож не залишається нічого іншого, як ось таким способом дороги прокладати, – усміхнувся конунг, від чого кутики його волохатої бороди розійшлися в два боки.

– Вони тому і є такими чистими! Я дивлюся, що й будинки, збудовані з дерева, здебільшого стоять також на кам’яних підпорах, – мовив Ярослав, оглядаючи все навколо.

– У цьому й полягає їхня міцність, стійкість і надійність, та й споруджені вони високо над землею, щоб не проникав холод, – зі знанням справи пояснював Улоф.