Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Яріслейв тільки про тебе й говорив. А мій великий досвід підказує, що йому треба вірити. Ти справила на нього особливе враження.

…А в цей час у далекому Новгороді люди жертвували кошти для війська. Табір розташовувався тут-таки, на околиці. Збирали харчі для мужів, які захищатимуть край від ворожої навали. А в іншому кінці града [30] Місто. під проливним дощем Кривий зустрівся у невідкладній справі з чоловіком, захованим під темною шкіряною накидкою.

– Шукай, Малику, з-поміж хлопців таких бідних, які готові зробити будь-що за малу платню, – пояснював Кривий.

Його чорні очі блищали недобрим вогнем і бігали з кута в кут. Загострена сіра борода час від часу тряслася, як осиковий лист. Один бік його тіла був вищим за інший. Скрючена фігура мала жахливий вигляд порівняно з коренастим молодим чоловіком у розквіті сил та невисокого зросту. Правою рукою Кривий спирався на костур, а з-під його долоні визирала майстерно зроблена пащека зміюки.

– Та як я їх знайду? Що мені робити? Кожного питати? – якось винувато гугнявив Малик, потираючи від переживання руки, які до того ж ще й спітніли.

– Та це вже не моя справа. Хочеш щось заробити? – Кривий свердлив його поглядом чорних, мов ніч, очей.

– Так… – якось непевно промовив Малик після короткої паузи.

– Тоді шукай, – настановляв Кривий.

– Та легко сказати… – На цей раз хлопець уже потирав лоба.

– Шукай незадоволених. А їх завжди багато, – давав підказки Кривий.

– Спробую… – знову невпевнено промовив Малик, переступаючи з ноги на ногу.

– Подумай, чи ти справді готовий зрадити заради наживи й статків. Бо я можу собі когось іншого знайти, – погрозливо натякнув старий.

– Я ж сказав: готовий, – уже впевнено промовив Малик.

«У мене виходу іншого немає», – промайнуло в голові.

– Добре подумав? – ще раз перепитав Кривий.

– Добре…

– Бо потім не буде можливості вже відступити назад. Зрозумів?

– Зрозумів…

– Я ж тобі це по знайомству запропонував. Я тут подумав… у тебе жінка молода, може, хочеш щось краще купити, хату якусь чи що. А можливо, хочеш в люди вибитися?! – підступно крутив думками Малика старий, а в самого очі бігали від нечистого сумління. Розумів же, що може розбити молоду сім’ю, та не відставав.

– То вже скажи, що потрібно зробити, – нетерпляче мовив Малик.

– Ти спочатку людей знайди, а тоді прийдеш – то й поговоримо. Мусиш устигнути до свята бога Купала [31] В ті часи Купала відзначалося в ніч на 24 червня за старим стилем, а з уведенням григоріанського календаря (18 березня 1918 року) збігається з церковним святом Різдва Івана Предтечі (Івана Хрестителя). .

Ідучи додому, Малик обдумував ту розмову і вже шкодував, що погодився. А що ж буде, коли Кривий накаже йому щось таке, на що він не здатний? Але, на жаль, усе вже узгоджено. Малик повинен був забезпечувати молоду сім’ю, ще й дитинка незабаром з’явиться. Треба з чогось жити.

Скільки б не було часу до Купала, та, однак, виявилося мало, щоб підмовити багатьох людей. За два дні до свята Малик зустрівся з Кривим і сказав, що вже є п’ятнадцять. Той проігнорував це повідомлення, відвернувшись від нього з перекошеним обличчям, наче проковтнув щось кисле.

– На післязавтра, коли будуть святкувати, потрібно, щоб ти привів найманців, – без емоцій пробурмотів, щось ніби пережовуючи майже беззубим ротом.

– А що ми повинні… – почав було питати Малик.

– А вже там я скажу, – перебив його на півслові Кривий, злодійкувато озираючись по боках чорними, як дві безодні, очима.

…Хоч і введено було християнство, та люди відзначали свої колишні свята за давніми традиціями. На день бога Купала завжди приходило море люду. Це свято збирало всю молодь докупи, тому що відбувалося в літній період. У цей день і вночі можна було знайти нареченого чи наречену, а вже восени після збору врожаю й весілля відгуляти.

Дні тягнулися довгою чередою. Малик уже ніяк не міг дочекатись, коли ж нарешті дізнається, що повинен зробити. Та й хлопці напосідали, не давали спокою. А що він знав? Нічогісінько…

З гідністю князя входив Ярослав до зали Улофа Шетконунга. Він знав тепер достеменно, вірив, що зорі повернуться до нього обличчям, що всі його предки допомагатимуть отримати перемогу, бо відав свою долю на цій землі.

…Колись давно, як він ще був малим, його батько, Володимир Великий, разом із матір’ю зводили грандіозний Десятинний храм. Одного разу князь узяв синів із собою, щоб вони бачили, як розбудовується і твориться держава. Їхали на конях. Зусібіч їх оточували охоронці. Володимир, високий, симпатичний, сіроокий, в дорогій одежі, їхав на молодій кобилці, кілька днів тому придбаній за великий кошт. Малий Ярославчик сидів перед мамою на рудій з білими плямами, схожими на яблука, конячці, що йшла мірною ходою, легко похитуючись і обережно ступаючи, ніби боялася розплескати воду. Мати тримала його в своїх обіймах, час від часу гладила по голівоньці та цілувала. Вона була така гарна… Її обличчя ніби зараз перед ним… Красивішої від неї жінки Ярослав не зустрічав. Братики Борис і Гліб їхали разом з князем.