Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– А зараз мені час бігти. Та й батько вже чекає. Ми ще сьогодні побачимось, – опанувавши себе, вже бадьорим голосом, прощебетала Інґіґерд.

Бігши вниз, дівчина озирнулася. Він стояв, усміхався, дивився їй услід і не зводив очей.

Їдучи дорогою, принцеса невідступно поверталася думками до князя. На її думку, так дивно розвивалися події. Ще вчора вона була нареченою одного конунга, сьогодні – їй нав’язують іншого, який, одначе, заполонив усі її помисли. Ще вчора він був її полоненим, сьогодні ж – б’є рекорди, щоб узяти її серце в полон.

«Що зі мною? Хіба ж так можна? Я повинна думати про конунга Олафа», – розмірковувала вона.

Інґіґерд зловила себе на думці, що з учорашнього дня постійно думає про Ярослава, нескінченну кількість разів прокручуючи в умі всі слова, погляди, рухи, усмішки, і з кожним разом він стає їй усе милішим.

Перед очима невідступно стояв його образ: худорлявий, мускулистий, з гордо випрямленою спиною і піднятим підборіддям. Видовжене обличчя з тонко окресленими неширокими вилицями і прямим носом, постійна добра усмішка з симпатичною ямочкою на правій щоці, побрита голова, тільки довга чуприна, зв’язана у хвіст, звисала від середини голови з лівого боку і торкалася вуха, в якому красувалося золоте кільце. А ще у князя довгі вуса, що вчора дівчина добре й не розгледіла. На правій руці поблискував громіздкий перстень з печаткою.

Але як же ж так? Вона не зможе так учинити. Хоча сьогоднішня розмова з батьком довела їй протилежне. Улоф Шетконунг добре знав, що він робить. Йому набагато вигідніше було видати її за Ярослава, аніж за Олафа Норвезького. Коли зранку Інга прийшла до батька і вони обговорювали її майбутнє, він сказав:

– Доню, тобі вирішувати, але ти ж зрозумій, що я на твоєму боці і бажаю, щоб ти була щасливою. Ярослав хоче, щоб ти стала його дружиною, а отже, ти зможеш правити разом з ним Ґардарікою, цією величезною країною. Тільки подумай, які можливості відкриваються перед тобою.

– Батьку, як ти зможеш відмовити конунгу Олафу? Адже ж про шлюб давно домовлено, і я вже послала своєму нареченому подарунок. Що ти скажеш на мій захист? Тут мова йде про мою честь і честь нашого роду, – наполягала Інґіґерд, схвильовано ходячи залою та імпульсивно жестикулюючи.

– За це не хвилюйся. Хто, як не я, першим мусить дбати про це? Я вже знаю, яким буде моє рішення, якщо ти даєш згоду. Тому я насамперед запитую тебе і даю можливість вибору, але одночасно наголошую: для нашої країни кращим є твій шлюб з конунгом Яріслейвом. Він контролює всі торгові шляхи звідси і до Візантії. Зараз ми сплачуємо дуже велику данину. Та якщо ти вийдеш за нього заміж, ціну можна узгодити. І ще є багато всяких вагомих причин, про які я не буду тобі зараз розповідати.

– Тату! Все це має такий вигляд, ніби я для вас тут корова, яку ви намагаєтеся якнайдорожче продати! – підозріливо подивившись на батька, майже прокричала дівчина з ображеним виразом обличчя.

– Ні, донечко! Ти ж бачиш, що я хочу знати твою думку. Без твоєї згоди я на це ні за що не піду!

– Я повинна все добре зважити, – спантеличено мовила Інґіґерд, раптово притихла й опустила плечі. І вже спокійніше додала – Не можу так одразу прийняти рішення, яке повністю змінить моє життя. Скільки в мене часу на роздуми?

– Його майже немає. За декілька днів необхідно зібрати військо, яке допоможе Яріслейву повернути втрачений Київ. А тому я можу почекати на твою відповідь тільки до ранку. Якщо ти не вийдеш за нього заміж, ми будемо домовлятись про зовсім інші умови. І тоді невідомо, на які поступки він погодиться.

– Але ж про все можна домовитися! Не примушуй мене йти проти усталених правил! – уперто настоювала на своєму Інґіґерд.

– Доню, я розумію, що все це сталося так зненацька. Тобі потрібно спершу звикнути до думки, що ти не одружишся з Олафом. А тоді осмислити, про що я тобі говорю. Це схоже на те, як приміряти нову одежину. Адже ж я насамперед думаю не про вигоду для себе і країни, а про твоє життя, щоб воно було безхмарним, багатим, поруч з людиною, яка завжди про тебе піклуватиметься і любитиме, – із запалом говорив Улоф, намагаючись не заглядати в ці дивні очі, які завжди апелювали до його совісті.

– Пхе… Звідки ти знаєш, що він буде мене любити? – недовірливо запитала принцеса.

Саме про це дівчина мріяла, але її героєм завжди був Олаф.

«І тут раптом відмовитись від усього, про що так довго марила? Ха-ха! Ні! Ні за що! – У ній ріс внутрішній протест. – Чому я? Хіба не можна Астрід видати заміж за Ярослава? Я сьогодні ж повинна з нею порозмовляти і запропонувати такий варіант. Ой, ні! Не запропонувати, а підмовити її, щоб сестричка сама погодилася на це».