Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Візьми, мені не шкода, – щиро мовило хлоп’я і відкрило долоньку, на якій сяяло срібло.

– От щире дитя! Таким і повинен бути володар половини світу! Нахилися до мене, я погладжу тебе, – попросила вона, одночасно потягнувши його за руку.

Коли він нагнувся, стара прошепотіла йому на вушко:

– Запам’ятай мої слова на все життя. Остерігайся не так ворогів, як найближчих родичів. Твоя доля далеко звідси, за морем. Вона сама тебе знайде. Білявка з небесними очима. З нею ти правитимеш половиною світу, – і вже голосніше додала, заплющивши очі:

– Ім’я твоє буде благословенне у віках, і я щаслива, що торкаюся цієї руки. Ми ще побачимось. Не забудь Вадому!

Подивилась йому в очі, поцілувала рученятко і вклонилась. Якось непомітно зникла вона в натовпі цих дивовижних людей, які досить швидко щезли з очей, поки одурманені вершники переповідали один одному все, що їм наговорили. Малий довго дивився їм услід, оглядаючись.

– Вадома… Вадома… – шепотіли його губки. Він був мов заворожений, раз у раз згадуючи слова кочівниці.

Мати їхала мовчазна, міцно притуляючи Ярославчика, і за всю дорогу не проронила більше жодного слова. Батько з двома синами попереду, дружинники навколо – всі були зніяковілі від почутого і збуджені кожен по-своєму. Анна знала, що ці мандрівники можуть такого наговорити, що потім і не знати, як далі жити. Але ця стара, здавалося, самим небом послана, говорила тільки добре і щось таке дивовижне. Вона й так знала, що малий, її первісток, благословенний Богом та не по літах розумний. Інші діти бавляться, а він постійно зайнятий якимись мудруваннями, спокою їй не дає із запитаннями. Як би вона хотіла, щоб Ярославчик виріс дужим, мускулистим та відважним витязем, і пророцтво старої Вадоми збулося. Хоч Анна майже не чула, про що говорила мандрівниця на вухо малому, та й запитати не наважувалась.

«Раз шепотіла, значить, щось насправді важливе. Може, мені й не слід цього знати», – розмірковувала мати.

Вони в той день побачили щось справді величне. То був грандіозний храм, де підлога викладена мармуровими плитами із візерунками з мозаїки та майоліковими плитками. Високі колони та частково й стіни витесані також із мармуру. Все виблискувало і мінялося барвами в той сонячний день. Цей храм люди вже під час будівництва називали Мармуровим. У ньому душа відчувала свою близькість до Бога, настільки величаво він виглядав. Малий Ярославчик не міг відірвати погляду від фресок на стінах, які тут же в їхній присутності малювали художники, від картин, викладених різноманітною мозаїкою. Тут були зображення його батька, матері, братів і сестер. А сьогодні майстри, посадивши маленького Ярославчика на високому стільці, нашвидкуруч малювали його обличчя, постать. Брати Борис і Гліб бігали десь недалеко, бавились в лапанки, а він тихенько сидів, удивляючись в роботу талановитих умільців. Ці люди були такі натхненні своєю працею, що усмішки не сходили з їхніх облич і очі випромінювали світло. Як заворожений, дивився малий на руки, що творили красу.

Мати була ініціатором того, щоб викликати в Київ двох відомих візантійських майстрів, хоча тут працювало чимало своїх місцевих талантів. Анна була спочатку поруч, та коли побачила, як хлопчик тихенько сидить, захоплений спогляданням, пішла разом з батьком перевіряти виконану роботу, радитися з майстрами і давати нові вказівки.

Як тільки художники його відпустили, він не бавився з братами, а попросив матір узяти його із собою, щоб роздивитися все багатство храму.

Малий Ярославчик розумів, про що майстри говорили грецькою, тому що мати була візантійкою і розмовляла завжди з ним своєю рідною мовою. Це було так цікаво. Він спостерігав за роботою творців, розпитував їх, а вони усміхалися, дивувалися, як таке мале, а вже цікавиться такими складними речами.

Потім Анна, зайнята справами, забула про синочка на якийсь час, і, коли озирнулася, аж руками сплеснула від зачудування: малий вовтузився біля купки мозаїки. Підійшовши ближче, побачила справжнісінький розмаїтий храм, який він побудував своїми рученятами. Деякі майстри також це помітили і почали підходити, оцінювати.

– Який мудрий хлопчик, просто талант! Як тебе звуть? – запитав головний майстер, котрий прийшов до матері з ескізами, розіклавши їх на широких мармурових сходових поручнях.

– Ярослав, – просто відповів малий, на що майстер простягнув йому руку.

– Головний архітектор Георгій, – назвав той своє ім’я.