Владимир Колин: Таємниця підземної галереї

Переклад з румунської І.Г. КУШНІРИКА

Ілюстрації К.В. ЗАРУБИ

Обкладинка і титул В.Л. АВРАМЕНКА

Переклад здійснено за виданням: Vladimir Colin Intoarcerea pescarusulut Editurda tineretului, 1959.

На світанку похмурого вересневого дня 1922 року три фаетони один за одним об’їздили потемнілу статую Овідія, античного співця, якого з часів стародавніх Том [1] Томи — стародавнє місто на західному узбережжі Чорного моря (там, де тепер міститься Констанца), засноване на початку VI ст. до н.е. і аж до днів сучасної Констанци, наче страшне прокляття, мучить тисячолітнє страждання. Суворі гети [2] Гети — народ, який у V–IV століттях до н.е. жив на території сучасної Румунії. з більшою шанобою ставилися до нього, аніж ті три візники, яких сум римського поета, відлитого у бронзу наприкінці минулого століття, зовсім не зворушував. Цокіт копит весело лунав у тиші заснулого міста, і коли хоч якась тривожна думка билася тепер в головах візників, то вона була звернена на те, щоб, не зачепивши статуї, зручніше обминути перешкоду, щоб не поламати вісь чи колесо.

Ця операція була нелегкою, бо міські власті досить скупо виділяли місце для вулиць. Та, зрештою, вона кінчилася щасливо. Через хвилину фаетони вже гуркотіли вулицею Кароля, поміж старими будинками, які гордо височіли над крамницями з зачиненими в цю ранню пору віконницями Поодинокі перехожі, вантажники і портові робітники, що вже звикли бачити фіакри щоранку, не звертали на них ніякої уваги. Але читач тільки тепер довідується про них і може зустріти колись ці упряжки на пустинній вулиці, тому ми опишемо їх хоч побіжно.

На сидінні першого фаетона красувався сірий капелюх. Другий екіпаж був наче закиданий червоними гвоздиками чи залитий кров’ю недавно вбитої людини, В третьому фіакрі їхав ще досить молодий чоловік, оперезаний широким гайтаном, з якого стриміли два ножі з кістяними черенками. Босий хлопчина, років тринадцяти, біг попереду цієї дивної процесії і, мов навіжений, вигукував:

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! Пан Арістіде Януліс повертаються додому!

Ляскіт батогів, цокіт копит, гуркіт коліс по бруківці та вигуки хлоп’яти лунали як виклик заснулій головній вулиці. В будинках з блакитними стелями аж шибки деренчали. А купці, лікарі, судновласники, інженери, судді та інші знатні люди міста переверталися в ліжках, сердито проклинаючи того, хто порушив їхній спокій.

Пасажир з останнього фаетона, здавалося, бачив усе, що відбувалося за занавісками, та, мабуть, і знав тих, кого це пробудив від сну, бо його глузливий погляд ковзав від будинку до будинку, а в чорних вусах ховалася посмішка.

— Горе! — гукнув він через якийсь час хлопця.

І той, тільки мить помовчавши, щоб звести дух, зарепетував знову:

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! Пан Арістіде Януліс…

А пан Арістіде Януліс глузливо посміхався, примружуючи чорні очиці. Він навіть не удостоїв увагою поліцая на перехресті вулиці Кароля та бульвара Фердінанда, хоч страж знову виструнчився і привітав його, піднявши руку до козирка.

Час уже довідатися і тобі, читачу, що Арістіде Януліс не прибув з Салоніка, де проживала його бідолашна мати, навіть не знаючи, чи живий її син, не приїхав він з Сінайї чи Каліманєшт [3] Сінайя, Каліманєшт — курортні місця в Румунії. , бо ніколи ще там не бував. Арістіде Януліс повертався на світанні з “Якоря”, з корчми, що стояла недалеко від порту. В ній корчмі вантажники підживлялися в обід тюлькою з помідорами, а човнярі — раками в соусі, запиваючи вином, яке хазяїн давав їм наборг, записуючи їхні прізвища та суми боргу в чорну книгу. Тут же в певні дні отамани порту розраховувалися з артільниками.

— Гей, ти! — гукав до когось Сава Барбосу [4] Барбосу — від румунського слова “брбос” — бородатий. , здоровань з кулачищами завбільшки з диню.

— Заборгував стільки ось, — повідомляв із-за прилавка Януліс, гортаючи свою чорну книжку.

Тоді отаман, часто з допомогою пальців, щось лічив, недогризком олівця записував цифру на папері, який заміняв скатертину, вираховував борг корчмареві, а також ціну пляшки вина для себе і кидав людині кілька монет:

— Ось твої гроші!

Вантажник брав заробіток мовчки. А коли він починав сперечатися, Януліс хапав під прилавком завчасно наготовлену ломаку і спішив на поміч отаманові, щоб провчити нахабу. Сави боялися всі, і ніхто не насмілювався захистити потерпілого. Стояли, як закам’янілі, а дехто навіть починав ремствувати на винуватця цієї сцени — через нього, мовляв, затрималася виплата…