Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

«А-а-а-а, – хотілося закричати. – Допоможіть мені! Я не знаю, що робити!»

Принцеса прекрасно розуміла всю важливість сьогоднішнього рішення. Її душа металась із кута в кут і не знаходила виходу, немовби замкнута в маленькій кімнаті.

Якийсь такий цікавий сьогодні день… Усі змовилися чи що? Зранку Інґіґерд порозмовляла з батьком. Той дуже наполягав, щоб вона вийшла заміж за конунга Яріслейва. Дівчина, засмучена тим, що треба переступити через свою честь, пішла до Астрід, щоб обговорити це питання. І що вона чує?

– Ти навіть не кажи, що не хочеш чи не будеш. Ти що? Та я б вважала за щастя, якби мені запропонували такого конунга. – Сестричка, виявляється, також дуже бажає бачити Інґіґерд київською княгинею. Як таке може бути? Адже ж Астрід точно не розмовляла з батьком від учорашнього вечора. Тоді звідки такі однакові думки? Може, це вона щось пропустила? Коли ж усі встигли змовитись?

– А як же бути з Олафом? Ти забула, як ми з тобою мріяли про моє весілля? – здивовано запитала принцеса.

– Ні, не забула. Але хіба ж можна порівняти це весілля з київським? – збуджено жестикулюючи, майже викрикнула Астрід.

– Чому ти так вважаєш? – мовила Інґіґерд, не розуміючи її.

– Та ти послухай сама себе! З якою ти пристрастю розповідаєш мені про Ярослава, про все, що трапилося! Ти ніколи так не говорила про Олафа… – сказала Астрід, жваво жестикулюючи. Подив сестри був настільки щирим, що вона аж очі витріщала і смішно округляла їх.

– Хіба? – розчаровано запитала Інґіґерд.

– Аякже! Хіба ти сама цього не помічаєш? – знову здивувалася Астрід.

– Можливо, ти маєш рацію, але я б хотіла, щоб краще… ти за нього вийшла заміж… – сказала принцеса і тут же засумнівалася в своїх словах. Сестричка глянула на неї ошелешено.

– Що з тобою, Інґо? Хіба ти не розумієш, що він просив у батька твоєї руки, а не моєї?! – вибухнула раптом завжди спокійна Астрід. Здавалося, буря в склянці води набирала обертів.

– Ось і дочекалася від сестрички взаєморозуміння, – саркастично скрививши обличчя, відчеканила Інґіґерд.

– Не ображайся, я ж тебе люблю, – перепрошувала Астрід, намагаючись тут же її обійняти й поцілувати в щічку. Вона завжди дуже хвилювалась, якщо на неї хтось ображався. Тут же бігла перепрошуватись і обійматись. Та принцеса одразу відсторонила сестричку.

– Найсмішніше – це те, що і мама говорить твоїми ж словами. Ви всі в один голос намовляєте мене на цей союз. – Розлючена принцеса не знаходила собі місця. Ходила взад і вперед сестриною кімнатою, взявшись у боки.

– А з мамою ти коли встигла поговорити?

– Та от якраз перед тим, як зайти до тебе. Вони з батьком намагаються мене видати заміж так далеко, що невідомо, чи ми ще коли-небудь побачимось, – у паніці промовила Інґіґерд, заламуючи руки. І скривилась так, що Астрід здалось, ніби вона ось-ось заплаче.

– Вони просто хочуть, щоб ти була щаслива! І я цього бажаю! – підбігла сестричка до принцеси й обхопила її шию руками. – Якщо ти це зробиш, я обіцяю, що приїду до тебе в гості, і, як тільки захочеш, поживу в тебе трішки.

– Справді? – полегшено зітхнула Інґіґерд, притулившись до рідного худенького плечика.

– Кораблі у нас є? – спитавши, загнула мізинчик Астрід.

– Є, – не розуміючи, до чого та хилить, відповіла Інґіґерд.

– Люди у нас є? – знову запитала сестричка, загнувши підмізинний пальчик.

– Є, – відповідала притихла принцеса.

– Князь багатий? – вела далі своє Астрід, загинаючи середній палець.

– Багатий, – мовила Інґіґерд, і на її губах починала розцвітати усмішка.

– То чого б йому не допомогти нам побачитись? – наводила незліченні аргументи Астрід, гладячи шовковисте волосся сестри. Нарешті ці останні слова трохи заспокоїли принцесу, і вона, ще якийсь час порозмовлявши з Астрід, вибігла з кімнати, збираючись разом з Гео поїхати на плац.

І ось тепер до повного щастя вона ще й налетіла з розгону на Ярослава. Те, про що говорив цей хлопець, змусило її подивитись на нього наче зі сторони, під зовсім іншим кутом зору. Хоча внутрішній спротив ще не минув, але думки дівчини повинні були б починати схилятися все більше в бік князя. Він підкуповував своєю впевненістю…

Принцеса збігла підстрибцем униз широкими, розлогими і зручними сходами. Чомусь після розмови з Ярославом настрій піднявся до небувалої висоти. Душа співала, хоча розум протестував. Там, унизу, її вже чекав Гео. Він сидів у трапезній за столом і розмовляв з матір’ю. Тут же підбігла Ерейра, облизуючи дівчачі руки і заглядаючи в очі.