Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– А ті будинки, що зведені з самого каменю, виглядають дуже велично, – захоплено сказав князь.

– Вони належать купцям, багачам, моїм державникам та й просто заможним людям…

– У моєму Новгороді таких кам’яниць також чимало, та вони з довговічного білого піскового каменю, – зауважив Ярослав.

– Я знаю, що в Ґардаріці їх безліч, та й таких великих градів, як у вас, немає ніде. А моя Сигтуна не така вже й давня… – наче виправдовувався Улоф.

– Але ж вона досить велика, і скільки ж тут люду! – висловив своє захоплення князь.

Коли Ярослав потрапив сюди вперше, у нього не було можливості це все так побачити. Але вже навіть із тераси замку він міг добре оглянути місто і зрозуміти, наскільки воно прекрасне.

– Я заклав фундамент свого замку ще перед тим, як прийняти християнство, та й закликав усіх, хто перейшов до нової віри, поселитися на цих землях, – пояснював Улоф, збуджено погладжуючи свою довгу бороду.

– Чому ти так учинив?

– Я зробив так для того, щоб язичники, яких ще безліч в Упсалі, побачили, наскільки швидше і краще при християнстві розвивається місто і підвищується духовність людей. Не бажаю ворожнечі на моїй землі, – переконливо пояснював конунг.

– То скільки ж Сигтуні років? – поцікавився князь.

– Десять минуло з того часу, як ми тут живемо. Але починав я будувати разом з батьком Еріком [33] Ерік Сеґерселль, попередній конунг Швеції. ще за двадцять років до того. Тут замок уже був завершений, коли ми сюди переїхали. Поселень існувало багато навколо, але на ось таке місто, яке зараз перед нами, потрачено майже чверть століття, – розповідав далі Улоф Шетконунг.

– Можна стверджувати, що це справді грандіозно! Воно величезне і надійно захищене! – висловив своє захоплення Ярослав.

– Та вже ж чимало зусиль докладаємо! – з гордістю відповів конунг.

– А що означають ці камені? – запитав князь, показуючи на великі каменюки з викарбуваними на них знаками.

– Це руни… Вони магічні! Їх безліч у мудреця Одина навколо житла та капища. Тому я й попросив його, щоб зачаклував своїми замовляннями охоронні камені й мені, – цікаво вів далі свою розповідь Улоф.

– Хто ж той Один?

– Цей чоловік знає все про все! І вміє творити безліч речей, недосяжних звичайній людині. Він може спілкуватись із потойбічним світом, знає про минуле і прийдешнє. У нього навчається Інґіґерд! – завзято пояснював Улоф.

– Вона й справді багато всього вміє і з кожним днем дивує мене все більше й більше, – похвалив Ярослав дівчину, і погляд його загорівся при цих словах.

– Моя Інґіґерд організувала за останні два роки таку охорону, якої раніше тут не було. В околицях дуже спокійно та надійно. І всі охоче служать їй, – з гордістю говорив конунг.

– О, я можу в це повірити! Вона така… – з усмішкою мовив Ярослав, уявляючи тендітну принцесу з мечем у руці та луком за спиною, якою бачив її в лісі кілька днів тому.

Всю ніч думки, мов настирливі комахи, не давали їй заснути. Зважувала всі «за» і «проти».

«Гм, якщо я зараз не вийду заміж за Олафа Норвезького, почнеться нікому не потрібна війна. Даремно загине безліч людей. Моїх людей… Наших…» – думала Інґіґерд, перевертаючись з боку на бік.

«Якщо ж не вийду заміж за Яріслейва, то більше ніколи його не побачу. Я цього хочу? Не знаю…»

Так прокрутившись без сну добру частину ночі, дівчина встала й почала ходити по кімнаті. Підійшла до дзеркала, вивчаючи своє відображення: розправила брови, погладила долонями обличчя, наблизила його аж до скла і залишилась задоволена собою. Заглянула в сині бездонні очі – і не знайшла там нічого особливого.

«Хіба я така страшна, що аж не могла б вибрати того, кого хочу? – із сумнівом подумала вона. – Того, кого підказує мені серце… Моє серце. А кого воно підказує? Олафа чи Яріслейва?» На неї недовірливо дивилась якась чужа втомлена дівчина.

– Кого ж мені обрати? Олафа? – вголос запитала вона у тієї, що знаходилась по той бік. І тут їй уявився кремезний мужлан, який по-звірячому вбиває людей заради того, щоб забрати території, які самі захотіли відійти до Швеції, а не бути у складі Норвегії. Згадала саги, котрі Олаф їй присилав, хоча навіть невідомо, чи це він писав. Ще згадався костюм, який принцеса особисто вибирала для подарунка. І оце все, що дівчина нашкребла у своїй пам’яті.

– Чи, може, все-таки Яріслейва? – Блакитні очі по той бік дивилися допитливо. І раптом обличчя прояснилось. Голова схилилася набік. Перед її поглядом постало виразне обличчя і худорлява постать… Сірі розумні очі… І симпатична ямочка на правій щоці… Одна лиш Ярославова усмішка чого вартувала! Нею він підкупив Інґіґерд. Зараз принцеса дивилася на себе його очима – і все їй подобалось. Князь розклав навколо пастки, тонкі тенета, в які вона вже потрапила. Дівчина спіймала себе на тому, що милується своїм красивим тілом і усміхається, наче він зараз тут і з нею розмовляє.