Едґар По - Таємниця Марі Роже

Примітка до повного видання 1845 року.

Вперше «Марі Роже» було опубліковано без виносок, бо тоді у цьому не було потреби. Та оскільки з часів трагедії, що лежить в основі цього оповідання, минули роки, виникла потреба зробити виноски й написати невеличкий вступ, який би пояснював суть справи. Поблизу Нью-Йорка було вбито молоду дівчину Мері Сесилію Роджерс, і хоча ця подія викликала бурхливу реакцію та довго залишалося у центрі уваги, справу ще не розкрили на момент, коли було написано та опубліковано це оповідання (листопад 1842 року). При цьому, описуючи долю французької гризетки, насправді автор точно і в подробицях описав основні факти вбивства Мері Роджерс, використавши паралелізми лише в несуттєвих деталях. Таким чином, усі аргументи, що наведені в оповіданні, мають безпосередній стосунок до реальних подій, а дослідження цих подій стало метою автора. «Таємницю Марі Роже» По писав далеко від сцени трагедії, а тому міг користуватися лише повідомленнями, які друкували у газетах. Отже, він багато що проґавив, що могло б стати йому у пригоді, якби він особисто побував на місці злочину. Хай там як, варто зазначити, що зізнання двох осіб (одна з них фігурує в оповіданні під ім’ям мадам Делюк), які було зроблено незалежно одне від одного та через значний проміжок часу після опублікування оповідання, повністю підтвердили не тільки загальний висновок, а й усі основні припущення, на яких ґрунтувався цей висновок.

Паралельно з реальними подіями існує їхня ідеальна послідовність. Вони рідко збігаються. Людина й обставини зазвичай змінюють ідеальну низку подій, а тому вона здається недосконалою, та її наслідки також недосконалі. Так сталося і з реформацією: на зміну протестантизму прийшло лютеранство.

Новаліс, «Погляд на мораль»

Навіть серед найрозсудливіших знайдеться небагато людей, які бодай раз у житті не відчули б ту неясну, хвилюючу, хай і половинчасту, довіру до надприродного, коли ставали свідками таких дивовижних збігів, що розум відмовлявся вважати їх лише за прості збіги. Ці почуття (оскільки половинчаста довіра, яку я маю на увазі, ніколи не трансформується в думку повністю), так ось ці почуття рідко коли зникають цілком, а все через те, що існує теорія випадку або теорія вірогідності, як її називають у спеціальній термінології. А ця теорія за своєю природою є чисто математичною; таким чином, виникає парадокс — найчіткіша та найвизначніша з наук має стосунок до тіней і примар найнезбагненнішого та найнеосяжнішого розумом.

Неймовірні подробиці, які я зараз маю вам розповісти, якщо поставити їх у хронологічній послідовності, творять першу частину з низки надзвичайних збігів, а в другій, або ж заключній, частині усі читачі, без сумніву, впізнають нещодавнє нью-йоркське вбивство Мері Сесилії Роджерс.

Коли рік тому в статті під назвою «Вбивства на вулиці Морґ» я зробив спробу описати деякі цікаві особливості мислення мого друга шевальє С. Оґюста Дюпена, я навіть гадки не мав, що знову повернуся до цієї теми. Саме опис був моїм задумом, який повністю реалізувався у розповіді про неймовірні обставини, що дозволили розкритися особливому таланту Дюпена. Я міг би навести й інші приклади, але вони б не довели нічого, крім уже доведеного. Але дивовижний розвиток нещодавніх подій вразив мене новими подробицями, які я представляю у вигляді вимушеної сповіді. Після того, що я почув не вельми давно, було б дивно, якби я й далі зберігав у таємниці те, що я чув і бачив задовго до цього.

Розкривши таємницю трагічної загибелі мадам Л’Еспане та її дочки, шевальє одразу ж викинув цю справу з голови і знову повернувся до своєї давньої звички меланхолійного міркування. Також маючи схильність до медитації, я повністю підтримував настрій друга. Мешкаючи, як і раніше, у передмісті Сен-Жермен, ми не турбувалися про майбутнє, залишивши його на розсуд долі, а занурились у спокійну дрімоту теперішності, розмальовуючи візерунками мрій нудний світ, що нас оточував.

Але наші мрійливі міркування час від часу порушувалися. Неважко здогадатися, що роль мого друга у трагедії, що сталася на вулиці Морґ, не могла не справити враження на паризьку поліцію. А в її агентів ім’я Дюпена стало притчею во язицех. Сам він нікому, крім мене, не пояснив простої логіки своїх міркувань, за допомогою якої розплутав ту загадкову справу.