Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Зненацька, коли вони наближалися вже до переліска, за яким будувався храм, назустріч їм із-за повороту вигулькнув великий гурт чоловіків і жінок, одягнених різнобарвно та строкато. Він наближався зі співами й танцями. Скрипки грали так, що за душу брало.

– Мамо, хто ці люди? – запитав малий.

– Це кочове плем’я, синку. Бог кидає їх по світу, як перекотиполе.

– А що таке перекотиполе? – не змовкав Ярославчик.

– Це така трава. Коли вітер дує, вона й котиться полем з місця на місце, поки не знайде собі нового пристанку, – з усмішкою розповідала Анна.

– А що таке пристанок? – не переставав малий.

– Це те місце, синочку, де можна перебути, якщо немає власного дому.

– То вони не мають свого дому? – оглянувся хлопчик на матір. Вона зловила його погляд і знову усміхнулася.

– Ні. Вони кажуть, що їхній дім – увесь світ. – Цього разу Анна нагнулася й поцілувала малого в рожеву щічку.

– Вони так гарно співають! А на чому ці чоловіки грають?

– Це скрипки, дорогенький.

– Я хочу послухати! Може, зупинимось? – заворожено попросив Ярослав. Мати притримала коня. Та, зрештою, всі також змушені були зробити те ж саме, бо кочівники займали цілу вулицю, на ходу танцюючи і співаючи. Видовище було вражаючим. Барвистий одяг, довгі спідниці, які під час танцю розвівались на вітрі й оголяли смугляві стрункі дівочі ноги, червоні хустки і заколоті пурпурні маки в чорному волоссі справляли магічне враження. Попереду всіх ішли молоденькі хлопець і дівчина зі зв’язаними квітчастою хусткою руками.

– Це, напевно, весілля, – висловила думку мама, міцніше притуливши худеньке тільце синочка до себе, ніби оберігаючи його.

– Як цікаво, – широко розкритими очима вдивлявся в чужу радість малий хлопчик.

З-посеред усіх цих людей дуже виділявся поважний чоловік у крислатому чорному капелюсі, якого Ярославчик уже бачив у їхньому дитинці [32] Центральна укріплена частина у містах Русі, де під час ворожого нападу ховалися жінки з дітьми, звідкіля й виникла назва. Здебільшого займав площу в кілька гектарів. , де після цього на подвір’ї з’явилися нові красиві коні. Й отакі смугляві чорноволосі чоловіки підбивали їм підкови. Тоді він уперше почув цікаве слово «коваль». Батько казав, що буде вчити і його, і братиків їзди на тих кониках. І хлопчикові не терпілося швидше почати цю науку.

Скрипаль дав знак – і всі враз замовкли.

– Яке щастя бачити на нашому шляху подорожніх! Князю, просимо тебе, поблагослови молодят, хай живуть щасливо! Одари їх добрим словом чи золотою монетою карбованою! І тебе боги хай благословляють! – зично вигукував він, зрівнявшись із кавалькадою.

Решта теж почали галайкати по-своєму.

– Хай благословенні будуть молоді й довго живуть на землі! – всміхаючись, виголосив князь, дістав із дорожньої сумки декілька монет і дав смуглявим молодятам. Кочівники почали дякувати, йдучи повз них. Старі, засмаглі, як печериці на сонці, жінки підходили до кожного вершника і щось розповідали.

– Мамо, мамо! І я хочу дати монетку! Дай мені одненьку! – попросив хлопчик. Мати поклала йому в долоньку срібну монету.

– Якщо вони будуть тебе про щось питати, краще нічого не відповідай. Зрозумів? – стривожено шепнула Анна, помітивши, як одна з мандрівниць відокремилася від гурту й попростувала до них. Вона давно знала, що ці люди передбачають майбутнє, а тому побоювалася, щоб не наговорили її маленькому синочкові чогось поганого.

– Велика княгине, я мушу тобі щось сказати, – підійшовши, почала смуглява стара жінка. Пророчиця однією рукою погладила коня по морді – і він лизнув її, мов собака. Другою ж – узяла праву ручку малого Ярославчика. У ній була затиснена монетка, яку хлопчик хотів комусь дати.

– Твій син обраний Богом на землі. Вір мені… Вадома ще ніколи нікому не збрехала, – таємниче промовила вона, глянувши на Анну. У тої аж мурашки побігли по спині.

– Котрий син? Чому ти так думаєш?

– Той, що має найдобрішу душу. Покажи-но мені руку, синку, – сказала стара, розкриваючи його маленьку долоньку. Він розтулив – і звідти блиснула срібна монета. Стара продовжувала, ніби не помітивши її:

– На його ясному чолі я бачу печать Божу. Душа твоєї дитини творитиме добро межи людьми, і ти будеш щаслива мати, що народила такого сина, – сказала вона онімілій ураз Анні і далі звернулася вже до хлопчика:

– Якщо не пожалкуєш для Вадоми монетку, я скажу тобі щось дуже важливе, а вона піде в чужі землі, в невідомі світи для тебе щастя шукати.