Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Доброго ранку! – відповів він, ще міцніше притуливши дівчину.

– Уже не ранок! Майже середина дня! Просто всі намагалися не шуміти, щоб не розбудити гостя. Як спалося? – потихеньку випручаючись з обіймів, мовила Інґіґерд.

– То я так довго спав?! Давно мені не було так добре! Ніби в себе вдома, – все ще тримаючи рукою її за талію, відповів Ярослав.

– Я хочу вибачитись за вчорашній полон, – дивлячись спідлоба й винувато усміхаючись, сказала дівчина.

– Хотів би я на все життя в такому полоні опинитися, – прошепотів він, і далі затримуючи її маленьку прохолодну долоньку в своїй руці.

«Це справді він сказав, чи, може, мені почулося? Які теплі у нього руки!» – промайнуло в її свідомості.

– Мій батько чекає Вас, – шанобливо сказала Інґіґерд. – Я проведу.

І раптом він відчув дистанцію.

– Звертайся, будь ласка, до мене на «ти», – попросив Ярослав, не відриваючи погляду від цих чудових очей.

– Згідна, – не в змозі уникнути чарів його усмішки, відповіла вона. Коли цей князь усміхався, його обличчя видозмінювалось, світилося, ніби осяяне сонцем. На правій щоці виднілася ямочка, яка просто приковувала до себе її увагу.

Принцеса повела його коридором до батька. Ішла попереду, тому він мав змогу насолоджуватися її витонченою фігуркою. Зростом Інґіґерд була на пів голови нижчою від нього, тому здавалась маленькою, і йому хотілося знову пригорнути її до себе.

Дівча дивилось на все захопленим поглядом синіх очей, незважаючи на те, що цей світ такий непевний і завжди десь чатують небезпеки. Від одного лише цього погляду хотілося жити.

– А чи не бажаєш ти бути присутньою при нашій розмові? – нарешті наважився запитати Ярослав, коли вони наближалися до дверей зали.

Він був майже впевнений, що дівчина відмовить.

«Мабуть, у цій країні жінкам не можна втручатися в такі справи», – подумав він.

– Конунг Яріслейв хоче моєї присутності? Я вдячна і з радістю приєдналася б до розмови, але не зараз, бо ми їдемо на плац вправлятися в бойових мистецтвах. Мої вої чекають. А тому перенесемо це на наступний раз.

– Скажи, поки нас ніхто не бачить і не чує, – почав він майже пошепки, заглядаючи їй у вічі й беручи за руку, – якби я до тебе посватався, ти прийняла б мою пропозицію?

– Чому я мала б це зробити? Адже ж я заручена. І восени за рішенням тінґу відбудеться моє весілля з норвезьким королем Олафом ІІ, – відповіла, наморщивши лоба, але тут же усміхнувшись і не забираючи руки. Цим додала йому впевненості.

– Я засліплений твоєю вродою і готовий весь світ завоювати та покласти тобі до ніг, щоб ти забула про свого попереднього нареченого, – м’яким притишеним голосом мовив він, схиливши голову трохи вбік і заправляючи пасмо біленького волосся їй за вухо. Одночасно тильним боком пальців, ніби мимохіть, погладив рум’яну щічку. Ще вчора він відчував безвихідь, не знав, що робити. А зараз так хотілося жити! Заради цієї особливої дівчини!

– Конунг Яріслейв трохи забув, що зараз він утікач, – тихо мовила принцеса, збентежена зненацька цією ніжністю. Їй так захотілося заплющити очі, коли його долонь торкнулась щоки. Та вона відсторонила його руку з незворушним виразом обличчя. – Але я подумаю над цими словами.

«Як швидко все змінюється. Ще вчора я мріяла про Олафа. Хіба ж це можливо?» – подумала вона.

– Я не втікач! Я володар Ростова, Новгорода і всіх торгових шляхів, які через них пролягають. А недавно ще й посідав Київ. Та названий брат захопив київський престол. Ми змушені були відступити. Але я заберу назад те, що належить мені за законом, і завоюю ще багато земель.

Він наблизився майже впритул, говорив стиха, так, щоб це могла почути тільки вона, а її руку стискав у своїй долоні.

– Ти говориш так упевнено, ніби все це вже сталося, – сказала Інґіґерд, слухаючи із зачудуванням.

«Який упевнений у собі цей напівконунг!»

Їй і самій захотілося раптом побувати в його землях і побачити все власними очима. Їй подобалась така завзятість.

– Я це знаю! Так буде! Я це бачив своїм внутрішнім зором. Вір мені, – прошепотів Ярослав їй на вухо.

– Як кажуть старі люди, час усе покаже, – також пошепки, майже непритомніючи і намагаючись не втрачати самовладання, сказала вона.

«Та що це зі мною? Наче якісь чари…»

З’явився слуга. Інґа, злегка зашарівшись, швиденько звільнила руку.

– Фердинанде, проведи, будь-ласка, конунга Яріслейва до зали, – попросила з гідністю дівчина.

– Буде виконано, моя принцесо, – шанобливо схиливши голову, відповів слуга.