Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Хто звалився? – спитала Інґіґерд. Але ніхто її не чув, бо в загальному шумі це прозвучало, як дзижчання комарика.

– Коли я побачив, як щось велике летить на мене зверху, я подумав – ну все! Тепер мені гаплик! А-ха-ха-ха-ха! – не вгавав Гео. Новий вибух сміху супроводжував його розповідь. Найголосніше реготав Якоб, заражаючи всіх навколо.

– І що ж це було? – знову намагалася дізнатись Інґіґерд.

– І коли воно на мене впало, а-ха-ха-ха-ха! – навколо моєї голови, яка мало не відвалилася, стільки зірочок літало! Вони ніяк не могли зупинитись, тому я їх не встиг порахувати, – продовжував далі Гео під загальні вибухи сміху.

– То я дізнаюся, нарешті, що це було? – і сама потішаючись, намагалася перекричати всіх Інґіґерд.

– Не що, а хто, – відізвався її двоюрідний брат Реґнвальд, примітний високий парубок, котрий сидів недалеко. Його чорняві кучері повністю відрізнялися від світло-русого волосся кузена. Очі вражали яскравим синім кольором, майже таким, як і в Інґіґерд, тільки темнішим. Він був стриманішим, ніж Якоб. Не сміявся так голосно, зате любив підхрюкувати. Інколи всі, сміючись із чогось іншого, починали реготати, щойно почувши це кумедне хрюкання.

– Це була я, – сміючись, раптом озвалася Астрід, що стояла біля Інґіґерд, витираючи в знемозі очі від сліз.

– Ти? – здивовано спитала дівчина. – А що ти там робила?

– Я була там швидше, ніж всі інші. Вилізла на дерево, щоб краще бачити місцевість і щоб дерева не заважали. Галявина була, як на долоні, а олень наче летів нею у всій своїй красі! Прицілилась із лука – і тут мене в руку вжалив комар! А другий сів просто на ніс і почав кусати! Я хотіла його придавити, тому швиденько випустила стрілу в оленя і з розмаху вдарила себе по переніссю, та й утратила рівновагу, – торохтіла мала, не вгаваючи. Поки вона розповідала, всі слухали, затамувавши подих, щоб нічого не пропустити. За швидкою на слово Астрід потрібно було мати добрий хист устигати не тільки почути, а ще й осмислити, що вона сказала. Але коли вимовила останню фразу, вся компанія знову вибухнула сміхом.

– І звалилася мені на голову! – продовжив Гео, округливши очі, чим довів усіх до екстазу. Молодь просто знемагала від дикого реготу. З такою інтонацією вмів розповідати тільки він. Чи щось було такого в тембрі його голосу, чи в погляді, але слова хлопця неминуче приводили всіх до приступу веселощів. А ще додавало гумору хрюкання Реґнвальда.

– Спершу підстрелила двох диких качок, тоді повалила оленя! Ха-ха-ха! – вела далі Астрід.

– Я ж прицілювався, та не встиг, бо ти впала на мене! – виправдовувався Гео.

Собаки в цей час, відчуваючи загальну радість, також розважалися по-своєму: обнюхували одні одних, виляли хвостами. Тільки Ерейра невідступно сиділа біля своєї Інґіґерд, намагаючсь то руку їй лизнути, то дотягнутися до щоки, і про цуценят своїх геть забула… Молодь веселилася, розповідаючи далі про свої пригоди. Час від часу то тут, то там було чути вибухи сміху.

– Розкажи краще, сестричко, як твоя подорож до Одина. Ми чули, ти також привезла здобич, – звернулася Астрід до принцеси.

– Усе було прекрасно. А про мою здобич ви дізнаєтесь завтра, бо я дуже втомилася… Доброї ночі всім, – швиденько втекла від відповіді принцеса. Вона просто навіть не знала, що можна розповідати, а що ні.

– Та ні, не йди, залишся з нами ще, – просила Астрід, вхопивши принцесу за руку.

– Посидь тут ще хоч трохи, – звернувся до принцеси Гео. З її появою в нього просинався дар смішити людей. Хотілося жартувати ще, аби побачити, як іскряться її блакитні очі. Але коли Інґіґерд зараз піде, втрачається всякий смисл щось вигадувати і веселити всіх навколо. Тільки вона одна вміла так сміятись.

– Не можу, мушу йти поспати. Завтра побачимось.

Інґіґерд обняла сестру й побігла східцями вгору, а за нею тут же помчала Ерейра.

На півдорозі Інґіґерд мало не збила з ніг батька, котрий якраз вийшов із зали й прямував у трапезну. Вона влучила головою йому просто в живіт. Відповідно Ерейра, котра ні на крок не відставала тепер від своєї господині, уткнулася мордою якраз їй між ноги. Дівчина, котра тільки ще хвилину назад реготала разом з усіма, не втрималася і пирснула в долоні.

– Ти куди так бігла, дитинко? – зупинив її Улоф і також засміявся розслаблено, трохи похитуючись.

– Ой, вибач, таточку! Я дуже стомилася сьогодні, йду спати, – все ще тримаючи руки біля обличчя, відповіла принцеса.

– У мене до тебе є важлива розмова. Твій полонений виявився київським князем. Але якщо ти втомлена, то йди у свою кімнату, поговоримо завтра вранці.