Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Якщо потрібно, то можна й зараз, – швиденько мовила дівчина, вже жалкуючи, що сказала про втому. Так кортіло дізнатися, про що говорили батько з Ярославом, бо хоч вона і підслуховувала, та майже нічого не чула.

– Та ні, розмова почекає, іди відпочивай. Подорож до Одина вселила в тебе більше впевненості? – поцікавився конунґ.

– Так, я задоволена. З кожним разом мені все цікавіше. Уявляєш, він дає такі завдання, що іноді здається, ніби я в потойбічному світі, – прошепотіла йому на вухо Інґіґерд і додала: – І деколи боюся. Але Один навчив мене володіти собою, не відчувати страху, давати собі раду, що б не трапилось.

– Ну що ти, дівчинко моя, ти ж завжди була смілива! У тебе все буде добре, і ти станеш великою людиною! Я в цьому впевнений!

– Але ж знаю, що навіть із наймужнішими чоловіками таке буває. Просто треба швидко вміти себе опанувати, – ніби виправдовуючись, сказала Інґіґерд.

– Звичайно, і я, бувало, боявся дечого. Гаразд, ми завтра поговоримо, і ти розкажеш мені про все, що з тобою відбувалося за ці останні дні. А зараз іди відпочивати.

– На добраніч, таточку.

– На добраніч, – з любов’ю мовив Улоф і поцілував дочку в чоло.

Він так не хотів би відпускати її від себе кудись у далекий світ. Інґіґерд так тішила його батьківське серце, але що ж тут вдієш. Вона ж принцеса, та неабиякої вроди, і коли-небудь мусить вийти заміж за якогось короля. І його обов’язок – зробити так, щоб її доля була якнайщасливішою.

Улоф знав, що таке щастя. Для нього – це влада. Він умів правити народом, державою та вести успішні війни. То була його стихія. Будучи згустком волі, він нестерпно прагнув перемог.

Такою ж була й Інґіґерд. Вона вже змалечку вміло керувала людьми і діяла так, що всі навколо були щасливі. Он скільки лучників під своїм командуванням вже назбирала, їздить із ними навколишніми поселеннями, порядок утримує, зброєю володіє не гірше за будь-якого вікінга. Всі банди, які коли-небудь існували в тутешніх місцях, щезли невідомо куди.

Конунг розумів, що для повного щастя їй потрібне буде справжнє кохання, бо так є у цьому світі: люди народжуються для любові. Водночас надіявся, що дочка ще не має жодних почуттів до Олафа ІІ. Він не хотів би розбивати їй серце. Та й хіба можливо закохатися, якщо ти не бачив людини?

Улоф знав про саги, котрі Олаф присвятив Інґіґерд, хоча розумів, що їх писав не сам король. Конунг бачив, як вона готується до заміжжя, як разом з Астрід годинами обговорює цю тему, з яким бажанням вибирала для нього подарунок. Тільки б не закохалась… Але що це він видумує? Потрібно мислити насамперед про країну, про зв’язки з іншими державами.

Отак міркуючи, він ішов до трапезної, де вечеря була в повному розпалі. Там було шумно і людно. Конунг любив веселі забави. Улоф і до підлеглих ставився суворо, але по-дружньому. Тому вони, хоч і побоювались, та вели себе в його присутності просто й невимушено. Всі чекали зараз на його появу, бо без конунга ніхто тут не мав права починати трапезу, а особливо тоді, коли йшлося про впольованого оленя.

– Ну що, молодь, які у вас сьогодні успіхи в полюванні? – запитав Улоф, зайшовши в трапезну.

– Наша Астрід стала героїнею, – відповіла за всіх Доріс задоволено. Вона стояла, вперши руки в боки. Доріс була дорідною вдовою, матір’ю шести дітей, четверо з яких – лучники в загоні Інґіґерд. Статна, висока, рожевощока, з великими красивими, наче в сарни, очима, котрі щомиті стріляли в різні боки і все помічали, з довгим світло-русим волоссям, зав’язаним в ґульку і схованим під чепцем, вона була дуже привабливою домоправителькою.

– І що це вона таке витворила, що вже й героїня? – з подивом запитав конунг.

– Сьогоднішні трофеї – це її заслуга. Вона ще й примудрилася мене впіймати, – похвалився Гео, впевнений у тому, що його підтримають. І реакція не забарилася – всі дружно почали сміятися. Гео був схожий на матір і взяв від неї найкращі риси характеру. Та ще й до того був симпатичним хлопцем, у якого на язиці завжди сиділо кілька жартів, котрими він сипав, немов горохом.

– А хто ж знав, що ти стоїш під тим самим деревом? – не втрималась від сміху Астрід.

– Та я мало не вмер зі страху, коли ти на мене гепнулася! Дотепер всі ребра болять! – вміло вів далі Гео, щоб народ не переставав реготати. При тому він скривився і схопився за поперек.

– Весело тут у вас, – сміявся зі всіма Улоф. – Ану розповідайте про цю пригоду!

І всі навперебій почали розказувати, що і як відбувалося. Поміж тими розмовами конунг розпочав частування олениною, і таця з м’ясом пішла по кругу. Сміх не припинявся. Оленина з печеною ріпою смакувала так, що аж за вухами лящало.