Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Коли вже помалу почали розходитись, Улоф покликав до себе Реґнвальда, свого племінника, і сказав:

– Доручаю тобі відповідальне завдання. Треба якнайшвидше зібрати найвідважніших хлопців, готових на все заради Інґіґерд. Шлях буде далекий і нелегкий. Можливо, що вони й на все життя там залишаться. Табір розкинемо за рікою, щоб легше було добиратись. Дай хлопцям відповідні розпорядження. Сьогодні ж починайте повідомляти цю новину, щоб на ранок люди вже збиралися. Їх треба не тільки одягнути й нагодувати, а ще й добре підготувати, натренувати для походу. Ти ж знаєш: для нас кожне життя дороге.

Ярослав спав безтурботно, наче дитина. Незважаючи на брязкіт зброї, шум гамірного міста та переклички вартових на вежах замку, жодного разу не прокинувся. Затишне потріскування дров у каміні загіпнотизувало його. Тільки-но голова торкнулася подушки, провалився відразу в чудесний сон.

Цього разу він був сизим голубом, а вона – біленькою голубкою. Її пір’ячко підвівав вітер, і воно здавалося таким пухнастим-пухнастим, аж хотілося до нього доторкнутись дзьобиком. Очі блищали, мов маленькі намистинки. Вони летіли парою в принадну далину. Від близькості голубки в нього солодко щеміло серце і світ здавався таким безмежним.

Пробудження було солодким. Скільки він проспав? Сонце вже заглядало у вікно. Ярослав озирнувся, обвів поглядом розкішну кімнату. По діагоналі від ліжка праворуч стояв кам’яної кладки камін, у якому ще жевріло вугілля. Камінь був настільки гарно витесаний, що складалося враження, неначе то палац маленького розміру. На ньому зверху стояли фігурки звірів, вирізьблені з дерева. Вони здавалися живими: майстер настільки правильно передав усі риси, вигини тіла і навіть шерсть та зуби. Згадав, як колись і він, будучи ще малим, вирізьблював усяку всячину, але так майстерно не вмів. Ярослав солодко потягнувся, прислухаючись до звуків. Відчуття втоми минуло, навіть нога перестала боліти.

Він устав, розім’яв тіло, ще раз із цікавістю оглянув кімнату.

«От тобі й на! А де ж мої речі?» – подумав. Його одягу не було, але на столику розкладена гарна сорочка, під котрою виднілася шкіряна накидка, а на спинці крісла висіли штани. Черевики були тут-таки, але начищені до блиску. Їх шив його особистий майстер. Вони були зручні, міцні і вишукано зроблені з добре видубленої шкіри, вгорі стягнуті широкими ремінцями з витертої замші.

На чудесно вирізьбленому ослінчику, зліва від ложа та недалеко від вікна, стояла умивальниця з глеком води, а збоку висіла тканина для витирання.

Він швидко із задоволенням помив обличчя, шию й руки, ополоснув рот і одягнувся в приготовлені для нього речі. Оцінив своє зображення в дзеркалі, яке стояло майже навпроти ложа й було таке високе, що можна побачити себе на повен зріст. Безтурботно насвистуючи, Ярослав вийшов з кімнати, вхід до якої розташовувався у своєрідній ніші, а за рогом її починався коридор. Підлога тут була вкрита красиво витканими заморськими килимами, тому ноги ступали м’яко і кроків не було чутно. Стіни обтягнуті гобеленами, на яких красувалося виткане різноманітне птаство. Це йому нагадало дитинець у Новгороді, а також палац у Києві, де були зібрані найдорожчі килими світу і де він створював навколо себе затишок.

Раптом з лівого боку від себе хлопець почув, як хтось біжить східцями. Та тільки дійшов до повороту, не встиг ще й голову повернути в тому напрямку, як просто до нього в руки залетіла з розгону, мов біла пташка, дівчина з розпущеним довгим волоссям. На ній були зручні облягаючі сірі штани, гаптована зеленувата сорочка з розширеними на кінцях рукавами, які опускалися кутиками нижче рук ще на цілу долоню і внизу закінчувалися кумедною китичкою. Комір цієї диво-сорочки плавно переходив у конусоподібний капюшон з китичкою аж до пояса. Її ніжки прикрашали м’які мокасини, майстерно оздоблені шкіряним швом. Уся вона, майже прозора і така легка, що бракувало тільки крилець, нагадувала лісового ельфика [29] У скандинавських міфах ельфи – істоти з надприродними здібностями, що живуть недалеко від світу людей і люблять ночами водити хороводи навколо дерев. .

– Ого! Яка пташка до мене прилетіла! – мимоволі вхопив її в обійми Ярослав, відчувши, яка вона худенька. Його миттєво пройняла тепла хвиля ніжності. Усміхнувся…

– Ой! Добрий день! – на якусь мить ще залишаючись в обіймах, швидко по-слов’янськи мовила вона.

Цей погляд! Які в нього очі! Князь із прищуреною усмішкою дивився на неї невідривно. Здавалося, він і не збирається її відпускати.