Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

З цими словами дівчина понукала коня і рушила вперед. Щось у тому місці приковувало її увагу, і вона не могла відвести погляду.

– Не йди туди! – крикнув Гео, але її кінь вже зайшов у воду. Хлопець поспішив за нею. Він помітив посередині заглиблення, навколо якого бушувала вода, і зрозумів, що тут щось не те. Кінь боявся і не хотів так швидко йти, як би хлопцю хотілося.

– Я це мушу побачити, – раптом дивно сказала Інґіґерд, не оглядаючись і не відриваючи погляду від того, чого Гео не дано було угледіти, хоч як він не намагався.

І тут її кобилка почала жалібно іржати, просідаючи все нижче і нижче, то втрачаючи рівновагу, то знову її відновлюючи. Сильна течія зносила її вліво. Але принцеса ще не прийшла до тями. Марево притягувало, і вона йшла назустріч йому, нічого навколо себе не зауважуючи. Вода в ріці була глибша, ніж зазвичай. Очевидно, сьогодні приплив після кількох похмурих дощових днів. Гео зрозумів, що це вир, який зараз затягне принцесу разом з конем усередину. Він рвонувся вперед, але уявив, що і він може туди потрапити. Хлопець не входив у круг, гарцював навколо, намагаючись докричатися до Інґіґерд, але все марно. Щось ніби вело її всередину виру. А качки навколо, як божевільні, крякали і лопотіли крильми. Нарешті Гео вдалося зловити вуздечку Аделі, конячки Інґіґерд. Він щосили потягнув її до себе, намагаючись вирвати з виру. Та поки що йому це не вдавалося: кобилка жалібно іржала, вириваючись у паніці. Її несло навколо по кругу. Напевно, вона б і вирвалась, якби була сама, але принцеса керувала нею так, що врятуватись неможливо було. Та вирва затягувала вглиб.

– Інґіґерд! – кричав Гео до нестями. Йому стало страшно. А що, як він не впорається, не врятує? Що тоді? І тут, коли вода бризками полетіла в обличчя Інґіґерд, та миттєво отямилась. Озирнулася, не розуміючи, що ж відбувається.

– Гео, де я?! – крикнула на повні груди.

– Ти у вирі! Тримайся! – Хлопець направив коня туди, де в цю мить перебувала принцеса. Перехилився з сідла, спробувавши схопити її за руку. Вона потягнулася до нього, ледь торкнувшись пальцями… Марно… Вир затягував невмолимо в глибину.

– Не можу! – у відчаї кричала вона. В її очах був передсмертний жах.

– Пробуй ще раз! Давай! – намагався перекричати стихію і крякання диких качок Гео. Нарешті йому вдалося вхопити за руку, він потягнув її до себе, в результаті чого дівчина висковзнула з сідла й опинилась у воді. Ще якусь мить хлопець старався втримати її, але вир був такої сили, що вирвав принцесу від нього. Він бачив, як вона борсається у воді, намагаючись виплисти проти течії. Недовго думаючи, зняв із себе сорочку і кинув їй.

– Хапайся за одяг! Швидко! Ну ж бо!

Її рука, простягнута в сторону кинутої їй сорочки, зникла під водою.

– Інґіґе-е-е-ерд!!! – заволав він. Сльози розпачу потекли з очей.

– Інґіґе-е-е-е-ерд!!! Ні-і!!! Не йди!!! Вернись!!!!

У цей час позаду почувся звук тіла, що падало у воду. Оглянувшись, побачив конунга Улофа з двома кіньми. Тієї ж миті голова Аделі знову опинилась біля нього. Кобилка була ще жива, ще дихала. Хлопцеві вдалося вхопити за вуздечку і з усієї сили потягнути її на себе. Раптом відчув підмогу. Це був конунг. Конячка, побачивши Улофа, ожила настільки, що за кілька секунд змогла подолати свій страх і не опиратися, коли її витягували з заглиблення. Разом їм вдалося-таки вивести Адель на нормальну течію. То була маленька перемога. Та все ж це не применшувало біль від втрати Інґіґерд.

Поки вони борсалися з конячкою, то не помітили, як Ярослав витягував з ріки на берег принцесу. Він ніс її, однією рукою тримаючи за поперек, другою – попід пахви, з опущеною вниз обличчям головою, намагався витрясти з неї воду.

– Дихай, будь ласка, – шепотіли його вуста.

Ярослав не здавався. Присівши, він поклав її попереком собі на коліно і притримував рукою попід грудьми, шиєю і підборіддям. Робив усе можливе, щоб вона прийшла до тями… Прислухався… Дівчина не подавала ознак життя… Коли він перевернув її горілиць, вона була ще без свідомості.

Улоф разом з Гео спантеличено стояли і дивилися, якими зусиллями волі Ярослав намагається повернути Інґіґерд до пам’яті. І, коли князь нахилився до принцеси, щоб вдихнути в неї життя, Улоф рвонувся було заперечувати, але Гео стримав його.

– Кха-кха-кха-кха, – раптом закашлялась принцеса, яку аж вивертало.

І вже, коли за якихось кілька секунд вона глибоко вдихнула і відкрила очі, конунг на радощах аж підняв руки до неба, і Гео з подивом побачив на його очах скупі чоловічі сльози. Не могло бути більшого болю, ніж втратити свою дитину, тим більше таку, як Інґіґерд, для такого люблячого батька, яким він є.