Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Я була там… Я це бачила… – промовила вона, звертаючись до нахиленого над нею Ярослава, отямившись.

– Де? – не зрозумів князь, знімаючи із себе куртку і сорочку та розкладаючи їх на траві.

– У твоїй країні… – ледь чутно сказала вона, не відводячи очей від його оголеного мускулистого тіла.

– Коли? – допомагаючи їй зняти туніку, спитав князь. Ярославові очі ковзнули по мокрій сорочці на грудях принцеси… О боги! Що зараз творилося в його душі! Він відвів погляд убік, щоб не видати свого захоплення її тілом. Удав, що прискіпливо розправляє на траві її туніку, а сам намагався оволодіти собою.

– Щойно. – Широко розплющені очі довірливо дивилися на Ярослава.

– Щойно ти була на дні цієї ріки в оточенні тисячі птахів. Сьогодні сонце дуже пече. Можливо, ти перегрілася… – стурбовано сказав Ярослав, доторкнувшись до її чола.

– Ні, я була в твоїй країні… Бачила великий град, здоровенні мури, палаци, людей у вишитих білих сорочках. Це виглядало так, неначе він знаходиться десь тут.

– Було б добре, щоб ти зняла з себе сорочку і також просушила її, – мовив Ярослав.

– Тоді відверніться, будь ласка, – попросила Інґіґерд, і всі троє повернулись до неї спинами.

– Доню, може, ти не виспалася і тобі привиділось? – з недовірою промовив Улоф, знімаючи з себе ще суху круглу шкіряну накидку і подаючи принцесі.

– Вона справді щось бачила, – втрутився в розмову Гео і підійшов ближче. – Її очі були неначе прив’язані до середини ріки, де знаходився вир. Ніби щось кликало її туди… Я не зміг утримати…

– У моїх володіннях дійсно люди одягають на свято вишиті різними візерунками сорочки, але це ж за тридев’ять земель звідси. Так далеко можуть бачити тільки посвячені!

– Я ще не посвячена, але проходжу науку в Одина, – викручуючи сорочку й одягаючи батькову накидку, швидко промовила Інґіґерд.

– У такому випадку ти повинна розуміти, що не можна використовувати свої знання, поки ти повністю про все не довідаєшся. Треба вміти не тільки вийти з себе, а й повернутися назад! – вчив він принцесу, підійшовши до Адель і поплескуючи її по спині.

– Я це знаю, просто тут втрутилася якась сила. Постривай… Але перед тим я подумала, що хотіла б подивитись на твої володіння, – повільно відповіла вона, з другого боку підійшовши до своєї конячки і гладячи її по морді та дивлячись на Ярославові шрами, яких у нього було вдосталь.

– От бачиш, твоє бажання було, очевидно, занадто сильним, тому і неконтрольованим. Не роби цього більше, бо можна й не повернутися! Добре, що цього разу тут був я і вирвав тебе від злої сили…

– Ти знову врятував мене, – прошепотіла Інґіґерд, не усвідомлюючи, що секунду назад прийняла незворотне рішення. Його рука знічев’я торкнулася її долоні, яка в цю мить погладжувала шию скакуна. Дівчина не ворухнулась, тільки підняла свої ясні очі на Ярослава. Князь усміхався, і ямочка на правій щоці приманювала її погляд.

Сонце палало високо в небі, і одяг за декілька хвиль уже був майже сухим. Одягнувшись, вони осідлали коней і рушили дрібною риссю до плацу: Інґіґерд з Гео попереду, а конунг із князем – позаду. Принцеса раз у раз підганяла свою Адель, щоб швидше опинитися там, куди вона так прагнула потрапити від самого ранку. І ніхто з них не запримітив дивну істоту, яка, немов гриб, зрослася з одним із карячкуватих дерев на березі ріки. Її одяг був такого ж кольору, як і зелений мох, що покривав тут усе навкруги. Клапті тваринячих шкур звисали врізнобій навколо її ніг, узутих у дивовижні постоли, зроблені з таких же шкур. Руками це створіння перебирало волоски у своїй сивій бороді, сплетеній у три довгі косички. Зелений ковпак на голові схиляв свій хвостик над лівим вухом. Хитрі очі дивилися із задоволенням на чотирьох людей, які рухались зараз у бік плацу над рікою…

– Хе-хе-хе, – тільки й спромоглося воно промовити сміючись, потираючи руки і аж підстрибнувши від задоволення…

Уже здалеку можна було побачити молодих хлопців, яких тренували бувалі в боях вої. Всі вони, як на підбір, довговолосі, носили бороди, які ніколи не стригли, бо це вважалося ганебним. Тільки зрадникам і тим, хто тікав з поля бою, обпалювали волосся, бо не були гідними його носити. Одягнені так, щоб рука, в якій тримали меч, залишалась вільною, оголеною.

Одних вчили в цей час володіти зброєю, інші вправлялися в рукопашному бою, та, як тільки з’явилася принцеса разом з Гео, всі, неначе по команді, встали і вигукнули: