Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Ярослав із захопленням спостерігав за Інґіґерд, відкривав для себе її знову й знову. Від сьогоднішнього дня принцеса була для князя мало не богинею, яка спустилася з неба в лісову гущу, щоб полонити його. Очі ловили кожен рух тіла дівчини, кожен вигин. Яка вона прудка!.. Яка граціозна, наче лань у стрімкому польоті над зеленими полянами!.. Швидка, мов птах… Прекрасна, як квітка, виплекана добрими материнськими руками…

Улоф бачив, що доня показує свою майстерність недаремно. Усміхався собі в бороду, поглядаючи на Яріслейва. Зрозумілим для нього було й те, що вона йому завтра зранку відповість. Конунг міг зараз, як оракул, усе передбачити. Батьківське серце відчувало, що на світ народжується нове кохання… Його паростки ще маленькі, але вже з самого початку такі міцні та прекрасні…

Потім, надвечір, коли всі зібрались біля багаття, принцеса сиділа просто на купці пахучого сіна, наскладаного на землі, і змазувала свій блискучий лук темно-червоного кольору, любовно проводячи пальцями по його гладеньких вигинах. Князь мимоволі залюбувався нею і не міг відвести погляду від її рук. Які вони ніжні! Хотів би він, щоб дівчина гладила так його, а не шматок дерева, що вмілими руками перетворився на чудовий лук. Ярославові в цю мить так захотілося бути на його місці, аж очі примружив…

– Ти так любиш його… – задумано сказав. Підійшов і присів біля Інґіґерд, скориставшись тим, що навколо майже нікого не було. Всі зібрались набагато далі звідси. Принцеса навмисно вибрала затишок.

– Кого? – не зрозуміла дівчина.

– Я оце мав на увазі, – показав на лук Ярослав.

– А-а-а… – невизначено протягнула вона. – Чим більше я його люблю, тим краще стріляю, бо він наче відчуває і відплачує мені взаємністю.

– Твоя правда! У світі все взаємопов’язано, – усміхнувся князь.

– Так… – чомусь задумливо відповіла Інґіґерд.

На якусь мить запала мовчанка. Вітер колихав віття дерев і кущів, скуйовджував біляве волосся принцеси, піднімав і опускав краї її шкіряної накидки, сильніше роздмухував вогнище. Інколи здавалось, що ось-ось воно затухне, та в наступну мить ставало ще яскравішим і багатшим. Заворожено дивились вони обоє на метушливе жовтогаряче полум’я, думаючи кожен про своє. І вже наче не існувало навкруги нікого. Були тільки він, вона і вогонь, що розжарив навколо себе великі камені, від яких струменіло тепло. Біля нього було так затишно…

– Якщо ти когось кохаєш, він відплачує тобі любов’ю, інколи в стократ сильнішою, ніж твоя, – мовив із такою пристрастю, що аж сам здивувався. Може, не треба було? Хтозна, як Інґіґерд сприйме це. Відчує, що саме хотів сказати чи ні? Сьогодні Ярослав побачив, що дівчина така ж імпульсивна й енергійна, як і він.

– Таку велику любов треба завоювати, – з прихованим підтекстом відповіла принцеса, усміхаючись і не наважуючись дивитися у сірі князеві очі.

– А деколи хтось кохає когось на відстані, навіть не знаючи цієї людини, але не звертає уваги на того, хто поруч, і, можливо, кохає тебе набагато сильніше, – також пішов у наступ Ярослав.

– Звідки ж можна знати, як виміряти любов? – задерикувато відбивалася дівчина.

– Її потрібно не вимірювати, а відчувати, – майже пошепки відповів князь, сподіваючись на те, що дівчина змінить своє ставлення до нього.

– Де?

– Ось тут, – приклав до серця руку князь. – Вона, як повітря, без якого ти не можеш дихати, наче знаходишся під водою.

– І як перевірити? – запитала принцеса, прищурено посміхаючись.

– Не доведеться довго чекати… Як тільки людина, яку ти любиш, зникне з твого поля зору, ти почнеш задихатися, – проникливо глянувши в бездонні блакитні озерця, стиха промовив князь.

Вона не витримала цього погляду, бо щось таке дивне було в ньому, наче вказувало на те, що розмова ця дуже важлива для Ярослава. Опустила очі вниз. Задумалась…

– Зараз така мить, коли можу тобі сказати все, що відчуваю. Нам ніхто зараз не заважає. Я думаю, що ти мене не сприймаєш серйозно, – продовжував він, дивлячись на вогонь.

– Та чому ж? Досить навіть серйозно! – вирішила прийти на допомогу дівчина, розуміючи в душі, що князь говорить правду. Дійсно, вона все ще дивиться на нього, як на один із варіантів вибору. І хоч Ярослав уже не був незнайомцем з далекої дороги, але все ж таки ще не став невід’ємною частиною її майбутнього.

– Я розумію: ти чекала на іншого принца, а тут несподівано з’явився я зі своєю любов’ю. У мене занадто мало часу, щоб розповісти тобі, що я тону в твоїх очах. Я задихаюся в очікуванні розлуки, мені бракує повітря вже зараз, хоч я ще тут і кораблі мої в гавані, – тихо, щоб ніхто не почув, але пристрасно говорив Ярослав.