Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Там, де закінчується небосхил і починається море, де тисячі хмар ніби купаються у воді, де повнощокий місяць набуває вигляду величезного обличчя і йде в гості до сонця, яке виринає з глибин моря, скупавшись у ньому вночі – десь там живе князь, що називає себе київським, у країні світанкового сонця… У Ґардаріці [37] Стародавня скандинавська назва Київської Русі з великою мережею міст і фортець. …

Коли зранку вони відправлялися всією кавалькадою до лісу на полювання, місто ще спало. Але на вулицях уже з’являлися перші мешканці. Князь їхав якийсь час поруч із принцесою, й Інґіґерд запитала Ярослава, звідки той прибув, де знаходиться його земля. Він показав у той бік, де саме в цю мить сходило сонце. Перші яскраві промені прорізували напівтемряву. У час білих ночей було так світло, наче в похмурий день. Як дивно… Дівчина ще ніколи так далеко, за море, не від’їжджала, але чомусь сьогодні для неї ця відстань здавалася такою маленькою.

Учора ввечері Інґіґерд розмовляла з Реґнвальдом, і він пообіцяв їй докласти всіх зусиль, щоб вої були добре підготовлені. До табору йшли і йшли люди, готові взяти участь у цьому поході.

Хтось зголошувався, бо треба було здобувати багатства для своєї сім’ї, а хтось учинив так, бо був зайвим тягарем для своїх ближніх, тому й вирішив іти шукати долі за морем. Деякі просто не мислили свого життя без битви, без можливості пролити чужу кров. Були й ті, які йшли в цей похід заради того, щоб знайти собі в Ґардаріці дівчину і з часом осісти там. Адже ж слов’янські дівчата – гарненькі, кров з молоком. У Швеції вибір невеликий: останнім часом чомусь більше хлопців народжується, то й не кожен може знайти собі пару на рідній землі. Тому й воюють, бо треба ж кудись свою силу молоду дівати.

Сьогодні важливий день у житті Інґіґерд: вона повинна повідомити батькові про своє остаточне рішення. Вночі їй зовсім не спалося, тож дівчина все добре обміркувала, зважила всі «за» і «проти», тисячі разів поверталася думками до подій, що трапилися з нею останнім часом.

Зранку Інґіґерд устала, одяглася, побігла вниз, привітала всіх бадьорою усмішкою, нагодувала Ерейру, подивилась до цуциків, які з кожним днем ставали міцнішими і цікавішими. Погравшись із ними та надивившись, як собака їх годувала та вилизувала, дівчина піднялась і пішла у свою кімнату. Ерейра тут же схопилась і побігла за нею. Цуценята, які в той час смоктали молочко, так і повідпадали та покотились на кам’яну підлогу, наче пухнасті м’ячики.

– Ти куди? – запитала її принцеса.

– Та куди? За тобою ж, – відповіла за Ерейру Доріс.

– То ти така погана мама? – засміялась Інґіґерд і нахилилась, обійнявши голову собаки обома руками і заглядаючи в ці добрі очі.

– Та ні, мама вона якраз найкраща. Але ж тебе любить без пам’яті. Та й цуценята висмоктують з неї всі соки. То хай іде, не забороняй. Я пригляну за малими, не хвилюйся, – погладила Ерейру Доріс.

– Ну то ходімо ж, відпочинь собі трохи, – сказала Інґіґерд, відчинивши перед собакою двері.

Прийшла у кімнату і майже пів години розглядала себе в дзеркалі. Ерейра весь цей час, бачачи неспокій своєї господині, то піднімала голову, то знову опускала на підлогу і продовжувала так лежати. Вставала, підходила, виляючи хвостом в надії, що її помітять. Та зауваживши, що Інґіґерд сьогодні надто зайнята, знову лягала на своє місце і спостерігала за дівчиною, не ворушачись. Принцеса поводила себе так, як на полюванні, де була зосереджена саме на тому, що потрібно підстрелити або зловити. Вона не помічала нічого іншого навкруги. Але зараз їй важко було зробити той перший крок до нового життя. Чи то пак – останній від минулого. Крок до дверей… Вона то підходила до них, простягала руку, а тоді в нерішучості відступала до середини кімнати, то починала ходити з кутка в куток, то раптом присідала і починала гладити Ерейру, задумливо кудись дивлячись. Собака, відчувши увагу до себе, починала бити по підлозі хвостом, прищурювала вуха, даючи себе пестити. Ерейра готова була в будь-яку мить піднятися і бігти за принцесою, але та ніяк не наважувалась прийняти остаточне рішення.

Надворі світало. Інґіґерд чула, що замок не спав, прокидався до нового дня. Біля дверей її кімнати хтось пройшов, наче зупинився, постояв і пішов. Вона тихенько визирнула. Це була мати, яка й оглянулася на звук.

– Донечко, добре, що ти вже не спиш, – промовила, заходячи і зачиняючи за собою двері.