Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Щось мені підказує, що це… правда, – чуйно сказала Інґіґерд. Вона раптом зрозуміла, що відчуває майже те саме. – Але знаєш, це все відбувається занадто швидко. Я не була готова до такого розвитку подій.

– Не уявляю собі, як поїду без тебе. Якби не майбутня битва, забрав би з собою. Зараз і назавжди. Ніколи в житті не залишив би тут. Повір мені… – Ярослав говорив настільки серйозно, що Інґіґерд мимоволі пройнялась якимсь незрозуміло трепетним почуттям до нього.

Вимовивши ці слова, князь глянув на принцесу. Іскорки від полум’я відображалися в її бездонних очах, наче в дзеркалі. Яка ж вона прекрасна!.. Як хотілося б зараз притулити її до серця і не відпускати вже ніколи… Щоб одне дихання на двох…

Перед нею відкрилась істина. А хіба це не те, чого вона, власне, хотіла в житті? Інґіґерд і Ярослав дивились у вічі, вперше з часу знайомства розуміючи одне одного до кінця. Тих кількох важливих слів виявилося достатньо, щоб, нарешті, дівчина зрозуміла, що насправді саме ця людина повинна бути найважливішою в її майбутньому.

Коли поверталися назад до Сигтуни, здалеку було видно велике місто, у центрі якого знаходився велетенський замок. Аж тепер Ярослав побачив усю його красу. Їхав і здалеку любувався ним… Вибудуваний зі світлого каменю, довжелезний і високий, він з боків був обрамлений двома круглими вежами, що вінчалися вгорі блискучими куполами. В стінах зяяло безліч чорних бійниць. Замок налічував чотири поверхи з високими красивими вікнами і просторими терасами. Підвищення, на якому він стояв, з усіх сторін омивала вода. До нього можна було добратися лише по підйомному мосту.

Закінчувався спекотий літній день… Наступав вечір, але надворі було світло майже так, як удень. Гамірне життя повільно затихало… Вони їхали безлюдними вулицями, тільки де-не-де зустрічалися перехожі та їхала сторожа. Навіть птахи поступово замовкали, шукаючи затишного місця.

Прибувши додому і наслухавшись веселих розмов і жартів у трапезній, де Улоф Шетконунг і Ярослав запекло грали у шахи, Інґіґерд непомітно вислизнула звідти і побігла у свою простору високу кімнату, що вабила великими вікнами і красивими стінами, оббитими шовковою тканиною. Як тільки Улоф переніс столицю з Упсали в Сигтуну і вони перебрались до нового замку, її мати, Естрід Ободритська замовила у майстра шахи – дивовижні, красиво вирізьблені дерев’яні фігурки, з-поміж яких особливо вирізнялися дві – короля і королеви. Вони були чудово розмальовані, і їхні голови прикрашали золоті корони. Кожного разу, коли у трапезній чи в залі збиралась велика кількість людей, королева плескала в долоні, наказуючи принести шахи – і тут починалося дійство. Взагалі, Естрід любила розкіш і облаштовувала навколо себе все так, щоб будь-хто, потрапляючи сюди, розумів, що це багата країна, і вона в ній головна персона. Але якою б вражаючою не здавалася зараз гра на дошці, поділеній на білі і чорні квадрати, Інґіґерд не могла всидіти на місці.

Дівчина сказала своїй сестричці Астрід, що йде спати, а опинившись посеред кімнати наодинці, прикипіла очима до дзеркала. О, світ здавався їй значно цікавішим по той бік скла. Там стояла красива білява дівчина з блакитними очима і дивилася на неї… Там було інше життя і, можливо, краще. Тепер виглядало, що білявка сама себе не розуміла.

Повільно підійшла ближче… Придивлялася в напівтемряві до синіх очей. Примружилась. Усміхнулася… Рожеві уста відкрили білі зубки. Ямочки на обох щоках прикували до себе погляд.

– Хм, тепер я розумію, чому всі так несамовитіють від цієї усмішки… – сказала сама собі і, не відводячи очей, поправила біляве шовковисте волосся. Задумливо заглянула собі у вічі. Дівчина по той бік, осяяна світлом білої ночі і золотавого місяця, виглядала загадково. Вся вона, мов із шовку ткана, була легка і граціозна. Обличчя наче променилося. Повільно віддаляючись, зняла шкіряну накидку. Розв’язала шнурочок сорочки. Розтягнула її навколо шиї… Ненароком випустила один бік – і та сповзла з лівої руки. Її погляд сковзнув по округлому плечу. Першим поривом було прикрити його, але Інґіґерд зупинилася і провела кінчиками пальців по ньому, немов по шовку. Цей рух відізвався морозом на шкірі. Другою рукою принцеса потягнула за шнурочок – і перед її поглядом відкрилось друге оголене плече. Обняла талію, оглядаючи себе з різних боків. Прекрасне і, здавалось би, чуже тіло. Хто вона, ця дивна незнайомка у дзеркалі? Широкі рукави вільно звисали набагато нижче пояса, закінчуючись пухнастими китичками. В уяві дівчина вже бачила Ярослава, що знімає з неї цей одяг. Сорочка ненароком зовсім сповзла вниз, оголивши її тіло аж до п’ят. Усе, що дівчина зараз споглядала, подобалось їй. Ніби й бачила себе такою раніше, та не звертала уваги. Її тіло дотепер нічим наче і не відрізнялось від таких самих хлопчачих. Таке ж кострубате, з гострими кутами. Та сьогодні дівчина помітила щось нове. Округлості, що відображалися у дзеркалі, приваблювали зір. Вона довго милувалася собою, поверталася зі сторони в сторону, крутилася в різні боки. І зараз, увечері, завдяки білим ночам, було видно так добре, як удень. Задоволена собою, стрибнула на ложе. Та сьогодні їй не спалося… Згадувала все, що відбувалося з самого ранку та й узагалі з часу зустрічі з князем: як він на неї дивився, як подавав руку, як стиснув пальчики, як притулив до себе. І сірі очі не давали їй спокою…