Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– Слава нашій принцесі!

– Слава моїм найкращим воїнам! – весело відізвалась Інґіґерд.

Вони під’їхали до війська, де керував тренуваннями Реґнвальд, її улюблений кузен. З дитинства вони бігали завжди разом. Дівчина вважала його найкращим другом, він ділився з нею найсокровеннішими думками.

Кузен – високий красень з блакитними очима і чорнявим кучерявим волоссям, зв’язаним у хвіст. Усі його рухи впевнені, мова – чітка і зрозуміла. Голос хлопця настільки гучний, що чути було всім, а на плацу – не менше тисячі воїв.

Побачивши кузину, Реґнвальд приклав праву руку до грудей і вклонився до пояса. Це означало, що він усім серцем відданий принцесі. Дівчина під’їхала до нього і подала правицю. Хлопець, не випускаючи руки, допоміг їй зіскочити з коня, обійняв і губами доторкнувся до щоки.

Вони неголосно розмовляли, йдучи до кінця табору, де стояв намет, навколо якого готувалася їжа на розкладених вогнищах. Смачно пахло смаженим м’ясом, вареною у великих казанах ухою і в’яленою рибою, якої за день рибалки наловили вже таку кількість, що можна було не тільки нагодувати сьогодні хлопців, а й частину закоптити для далекої подорожі. Адже ж приготуватись до походу потрібно як слід. На щастя, ріка під боком та й у лісі багато дичини.

Поки Гео розмовляв з хлопцями і щось їм пояснював, принцеса присіла біля вогнища, взяла обстругану гілку, поворушила вугілля, і воно озвалося шипінням. Кузен стояв поруч.

– Ти собі не уявляєш, Реґі, як я хотіла б поїхати з вами! Мені вас так бракуватиме!.. Що я робитиму тут сама?! – з непідробним сумом сказала вона.

– Ну що ти, дівчинко? Є тисячі справ, які ти повинна зробити. Твій батько організовує цей похід для тебе, – мовив до неї Реґнвальд.

– Ти вважаєш це правильним? – запитала тихенько.

– Все, що робить твій батько, є завжди правильним. Хіба у тебе виникли якісь сумніви? – пронизливо дивлячись їй у вічі, запитав кузен і присів поруч.

– Вони розвіялись, як дим від вітру. Якщо я сьогодні зранку ще сумнівалася, чи виходити заміж за Ярослава, то зараз із абсолютною впевненістю можу сказати, що тепер уже нічого не знаю. Що я маю робити? Як робити? І взагалі, у мене голова крутиться від тисяч запитань, – з погано прихованим сарказмом мовила дівчина.

– Чому? – звернувся до неї Реґнвальд.

– Я його бачу тільки другий день, а цей князь уже двічі врятував мені життя, – сказала, оглядаючись і шукаючи поглядом героя своєї розповіді.

– Як так сталося? – поцікавився кузен.

– Того першого дня, коли я поверталася від Одина, він порубав на шматки велетенського змія, який, мабуть, міг би мене цілу проковтнути!

– О боги! Жах який! Краще б ти мені цього не розповідала. От тому-то і люди зникають, – не на жарт розхвилювався кузен.

– Вірогідно, що так, – погодилась із ним принцеса.

– Ну, то він тепер твій захисник, – усміхнувся Реґнвальд.

– Виходить, що так… – погодилась дівчина. – А сьогодні врятував мене з виру, що утворився в ріці!

– А туди тебе як занесло?! Не вірю своїм вухам! Так багато всього з тобою трапилось! А я нічого не знав, – сказав кузен, схопився за голову обома руками і похитав нею.

– Вода після дощів піднялась так високо! Я й не думала, що там може бути глибоко! Бездиханну, він повернув мене в цей світ! Душа моя в той час була дуже далеко звідси… – загадково мовила Інґіґерд.

– Де? – занепокоєно спитав Реґнвальд.

– Між життям та смертю, – сумно сказала принцеса.

– Сестричко, не лякай мене! Я собі ніколи не пробачу, що не був поруч з тобою в таку жахливу мить, – з острахом сказав Реґнвальд.

– Я ж і не лякаю. Це правда! У мене було видіння! Колись розповім тобі. Не сьогодні. Гео не зміг мене врятувати, і я тепер розумію, чому, – тихо, по-змовницьки, майже прошепотіла Інґіґерд.

– Чому ж? – аж розширив очі від здивування кузен.

– Бо це було завданням моєї долі. Його виконав Ярослав, і я йому вже майже вірю, – впевнено прошепотіла дівчина.

– То радій тепер життю! А ми здобудемо перемогу. Не сумнівайся! – усміхнувшись, сказав кузен.

– Я й не сумніваюсь. І все ж, я сумуватиму за тобою, за Гео, за всіма… – щиро зізналась дівчина.

– Ми також. Зате ти зможеш насолодитися часом з Астрід, та й твоя наука ще не закінчена. Коли ти знову поїдеш до Одина? – перевів кузен розмову на іншу тему.

– Наступного тижня, – усміхнулась Інґіґерд, зрозумівши, куди він хилить. Вона встала і пошукала очима Ярослава.

– От бачиш! У тебе зовсім не буде часу для того, щоб плакати за нами, – сказав Реґнвальд, піднімаючись слідом за принцесою та обнімаючи її по-братськи.