Любко Дереш - Остання любов Асури Махараджа

Дядько подивився на Асуру Махараджа, в його погляді сплелися любов і співчуття.

— Ти велика душа, любий племіннику, — сказав дядько. — Не кожен наважується ставити ці запитання так прямо, адже запитання передбачають відповідь. А що, коли відповідь не принесе нам втіхи?

Дядько, бувалий учасник не одного філософського диспуту, з видимим задоволенням пробуджувався до розмови, пригадуючи, вочевидь, ту молодечу пору, коли метафізичні дебати були його пристрастю.

— Я не боюся незручної правди, дядьку, — підняв голову Асура Махарадж. — Я боюся неуцтва. Жага впитись істиною висушує мене, тож, благаю, пролий на мене милість свого розуміння, розкрий мені, хто я, яке моє призначення, чому, попри те, що я живу в найпрекраснішому закутку Всесвіту, я продовжую відчувати муку і неспокій? Розкажи мені, хто такі напівбоги і хто такі ми, демони. Чому ми воюємо, і чому ця війна ніяк не закінчиться? Чому одні кажуть, що світ нереальний і в ньому немає основи, інші кажуть, що світ створений Абсолютом і поклоняються йому як найвищій причині, а ще інші насолоджуються і веселяться, ні про що не думаючи? Хто підтримує закон у цьому всесвіті? Хто правий, до кого долучитись, за ким стояти, дядьку? Я готовий прийняти істину, якою б страшною та не була, лиш би вона дала перепочинок моєму стомленому темрявою невігластва серцю.

Дядько задоволено вислухав щирі слова Асури Махараджа. Видно було, що слова ті припали до душі старому змієві.

— Мій любий племіннику, ти запитуєш мене про те, що хочуть знати мудреці на всіх планетах. Я бачу, що ти вже дозрів до того, аби прийняти всепоглинаючу мудрість, котру, наче найкоштовніший скарб, передають достойні наґи від серця до серця тим, хто готовий з покорою й уважністю слухати. Золотий мій, найдорожчий Асуро! Сльози стоять мені в очах, коли я дивлюся на тебе, такого молодого, гарного, повного надій та оптимізму. Якби я не знав, що ти — син свого батька, котрий, передчасно відійшовши, наділив тебе щедро всіма піднесеними якостями змія, я б не наважився показати тобі цю жахливу коштовність, котру судилося бачити тільки безстрашним, бо істина — найважче випробування. Отож, почуй істину і прийми її глибоко в своєму серці, любий племіннику, — дядько замовк, і Асура побачив на його обличчі печаль і скорботу.

— Цей світ нереальний, любий Асуро. Нереальний від початку і до кінця. Немає ні тебе, ні мене, а те, що є, — лиш ілюзорний результат взаємодії одного ніщо з іншим. У ньому немає сенсу ні на початку, ні в середині, ні наприкінці. Немає жодної остаточної правди, до якої можна було б дійти під кінець життя, а тому пізнавати цей світ — марне. Все, що тобі зустрінеться на цьому шляху — лиш мара. Всі, кого ти знаєш — тільки привиди. Ніхто ніколи не створював цей світ, він виник сам собою як помилка і омана. Цей всесвіт безпричинний, він не має ні центру, ні окраїн. Реальність випадкова. Ті, що намагаються побачити в хаосі видимість порядку, лише поглиблюють своє незнання. Так само, як випадково зачинається дитина в лоні матері, так випадково народжується цей світ, аби, непідвладний жодному законові, зникнути в один момент без жодної на те причини. Коли ми спимо, нам здається, що нас оточують тисячі привабливих речей, однак, коли ми прокидаємось, усі вони щезають. Так і цей світ є лише сном нашого розуму. Тому, поки ти молодий, живи і насолоджуйся, любий племіннику. Спробуй усе, не відмовляй собі ні в чому, а коли доп’єш цей келих життя до дна, ти зрозумієш, що він був завжди порожній.

— Але як із нічого могло виникнути щось, дядьку? — спитав Асура Махарадж.

— Воно ніколи не виникало, не виникає і не буде виникати, — суворо відповів старий аскет. — Як у темряві можна прийняти мотузку за змію, так і ми приймаємо цей ілюзорний світ за істинний у темряві нашого невігластва.

— Але ж, раз ми прийняли мотузку за змію, значить, ми знаємо, що є й змія, не тільки мотузка!

— Асурчику, логікою можна довести будь що, і будь що заперечити, — ствердив дядько. — Немає ні смерті, ні народження, ні старості, ні страждань, ні їх подолання. Така досконала мудрість, що передається від змія до змія, неси її в собі й змирися з тим.

Асура покірно схилив голову.

— Хто не приймає досконалої мудрості зміїв, той опиняється поза межею цивілізованого світу демонів, любий племіннику. У цьому є втрата і для нас. Ми бачимо — цей Всесвіт населений варварами, а ми — єдине джерело просвітництва у ньому. Ми найсильніші, найрозвинутіші істоти у Всесвіті. Ми — верхівка еволюції. Як старші, ми почуваємо відповідальність за наших молодших братів і бажаємо їм добра. Що станеться зі Всесвітом, якщо не стане наґів? Але ні так звані святі, ні напівбоги, ні інші мешканці курортних планет не цінують наших зусиль, вони не приймають істинного прогресу. Одурені власними фантазмами, вони вірять, буцім існує хтось, хто сотворив цей світ. Буцім існує певне скупчення всіх благих якостей, яке вони називають Богом, Абсолютом, Душею Світу чи Верховною Суттю. Замість того, аби віддати належне нам, тим, хто справді підтримує цей Всесвіт, вони воліють залишатись у темряві. Вони кусають руку, котра годує їх. По-дитячому ігноруючи дані науки, вони нав’язують свою диктатуру ідей собі подібним, граючись у кишенькові деспотії. Зв’язуючи початково вільну істоту надуманими законами і правилами, підтримуючи ортодоксію, контролюючи свідомість мас, сотні тисяч так званих небесних суспільств формують жорсткі ієрархічні системи влади, маленькі диктатури маленьких фюрерів, роздутих від пихи. Поглинуті почуттям провини за насолоду, якої вони так прагнуть, вони карають себе епітиміями, накладаючи їх не тільки на себе, але й на тих, хто перебуває в їхній владі. Сповідуючи напоказ пуританську мораль, вони мислять хтиво, дивляться жадібно, їх серця повні гордині та заздрощів. Так, перебуваючи в омані, вони переходять із тіла в тіло, з одного народження в інше, все більше занурюючись у придумані світи моралі, іноді опиняючись на верхніх курортних островах, а іноді падаючи на саме дно цього всуціль вигаданого світу. Вони проповідують милосердя і співчуття, любов і щастя, не розуміючи, ким є насправді, і примножуючи в такий спосіб зло.