Михайло Нечитайло - Дріт

«Випустити, випустити – стугоніло серце. – Перснів на світі тьма, Таня – одна».

«Та яка вона одна, – бубоніло в душі, – коли персня поставила вище всього – і тебе, й кохання, й щастя спільного. Перснів – тьма, але для мірила людської душі достатньо й одного».

– Бери, – просила дівчина, простягаючи свої каблучки.

Відсмикнув руку – не взяв.

– Забери, – прохарчав. – Забери свої чари – вже не діють. Дріт на столі, не в землі – все розтало, щезло, лишився тільки прозорий білий світ, де не годен ніхто сховати навіть найменшої цяточки. Таню, облиш, цяточки не годен ніхто сховати, а ти отакенну пляму мостиш перед очі. То я ж не сліпець, я зрячий, Таню. Я ж кохав не стільки тіло твоє, скільки душу. А тепер розвиднилося – катма душі; а одне тіло, хай і найрідніше, воно ж – пустка. Ну нащо мені пустка, подумай, Таню.

Стисла каблучки в долоньці.

– Не віриш, значить? – перепитала.

– А в що вірити, Таню? – розводив у розпачі руками. – Дріт на столі, Євтихія, як у воду, дивилася в наше життя – немає в що вірити.

– Дріт, кажеш, є твоїм мірилом, – взяла дівчина до рук металеву линву. – Добре, зміряємо наше життя ним. Щоби ти затямив на віки – дивлячись, як у воду, в чиєсь життя, треба бодай визначити, чи крізь чисту воду зириш, чи крізь каламутну. Бо каламутна вода, мов те криве дзеркало, товстого робить тонким, а тонкого – товстелезним. Насправді ж кожен лишається таким, як є, як би його дзеркало не кривило.

– Поклади дріт назад, – набурмосився Славко.

– Нащо? – здивувалася.

– Це твій смертельний зашморг, у який ти загнала себе сама, – роз’яснив. – Негоже гратися зі своїм зашморгом.

– Зашморг – твій, – заперечила. – Ти повісив на ньому мій світ, повісив душу, ну нащо тобі, як ти казав, одне тіло. Віддай його дроту, як віддав усе інше. Не жалій.

– Поклади дріт, – наполягав хлопець.

Не поклала, понесла шмат іржавого металу з собою.

– Ну й неси, – обурився. – Викриті чари однак ніколи повторно не спрацьовують.

– Персня хоч віддай, – розчахнув вікно, крикнув у темряву. – Це не дріт, він великих грошей коштує.

– Віддам усе, що маю, – донеслося до вух. – Але щоб забрав і носив до скону, щоби ні покинути, ні скинути не міг.

– Носитиму, не переживай, – відповів сердито.

Ніч Славкова була тривожною та неспокійною – то Таня, то Євтихія напливали в снах, мов змагалися, хто першим сягне ранку цієї нестерпної ночі.

А першим сягнув ранку Славків батько.

Грюкав у двері, аж замок тріщав.

– Що таке? – врятував замка від знищення заспаний Славко.

– Слава Богу, живий, – присів батько на стілець.

Славко нерозуміюче кліпав очима.

– А який я повинен бути? – дивувався.

– Дідько вас, молодих, розбере, якими ви повинні бути, – заспокоювався батько. – То любляться, то з балкона разом плигають, аби в небеса в обіймах вознестися.

– З якого балкона, хто плигає? – нічого не міг зрозуміти Славко.

– Про балкон я так, для образності, – махнув рукою старший Пулюй. – А от що в тебе з Тетяною твоєю стряслося, тобі краще знати. Бо міліція, певен, буде цікавитись. Адвоката я вже замовив.

– А що з Тетяною? – недобре щось ворухнулось у Славка під серцем.

– Повісилася, – випалив батько. – На шматку іржавого дроту повісилась. І нащо? – дивувався.

– Зашморг, – завив Славко. – Євтихія ж казала – зашморг. Господи, й чом я не взяв у Тані ті каблучки?

Мчав на квартиру до коханої. І немов упав знову в неспокійний нічний сон, от тільки серед білого дня.

Ввірвався в злощасну квартиру, припадав до посинілого дівочого тіла, яке вже пакували, аби везти в морг на експертизу, метався, шаленів, грубив якомусь капітану міліції, що ошивався довкола з синенькою текою та намагався щось туди занотувати зі Славкових слів; аж нарешті вперся очима в дріт, заплетений у петлю та підвішений до крюка в стелі серед ванної кімнати.

Кинувся до дроту, відкрутив, відірвав його від крюка.

– Не смій, не чіпай, – розставляв руки капітан. – Речовий доказ.

Не вслухався капітанового голосу, прошмигнув зі шматком дроту крізь міліцейські кордони і щез.

Далі – повна прострація.

І тільки батьків крик через тиждень вернув до тями.

– Виродок! – гриміло на весь дім.

Виродком виявився не Славко, а менший брат його – Ігор. Навчаючись у столичнім універі, занедбав науку, знюхався з наркотою, вліз у страшенні борги та, аби позбутися їх, запузирив зі скарбниці Пулюїв пару діамантів.

– Що, жаль для сина пару брязкалець і якогось персня? – огризався до батька Ігор.