Михайло Нечитайло - Дріт

– Хто тут крайній? – брів Славко вздовж натовпу.

– Я, – важко вичавив зі впалих грудей зів’ялий чоловічок. – Сідай, хлопче, – вказав на травичку на моріжку.

Нічого було робити – присів Славко край людської черги.

Чоловічок тим часом пробухикався й заходився виливати Славкові своє горе, мовби репетирував виступ перед Євтихією.

Лопотів і лопотів про невірну дружину, гірку долю дочки, котру ошукав коханець, про капосних сільських людців, які позбавили нещасного бідаку останнього, що мав – велосипеда.

– Євтихія підкаже, я знайду лісапєта, – займався, жеврів надією.

– А що, вона може? – плюхнувся в словесну річку зів’ялого Славко.

– Та це найпростіше, що вона може, – прицмокнув чоловічок. – На злодія вказати – це для неї, як нам прим’яти цю траву.

– А ви звідки знаєте? – цікавістю проймався Славко.

Чоловічка знову прорвало – з бурхливого потоку його слів випливала жахна й велична водночас картина втратою ним замолоду коханої, яку тоді ще молода Євтихія зуміла віднайти; і, навіть більше того, вказала спосіб, як обскубти з дороги коханої реп’яхів-пройдисвітів, з котрих тій однак олії щастя не вцідити, аби натомість вдарувати себе – її єдине щастя.

– То ви ж недавно жалілися на невірну жону, – ледь не розсміявся Славко, – невже щастя було таким коротким?

– Не послухався я Євтихії, – розхлипався чоловічок, – не пішов за коханою, в іншу вкляк. А Євтихія казала – знайдеш іншу, половину себе згубиш. Ти, хлопче, як уже до матінки Євтихії доб’єшся, ти все перед нею розказуй, не ткнись у одне, з чим ідеш. Життя – штука, знаєш, як гармошка, з багатьма клавішами, не тицяй на одну, дай матінці всі, хай промацає. Згодиться, я тебе запевняю, згодиться.

– Нащо мені всі клавіші перемацувати, як у мене одну заїло, – не погодився Славко. – Злодійство трапилось у моїй хаті, воно одне мене бентежить – інше ж усе в мене в злагоді.

– Не скажи, – аж захлинувся чоловічок. – Раз зацупили в тебе з хати гроші…

– Персня, – перебив Славко.

– Не важливо, – продовжував чоловічок, – важливо інше – перстень той не сам пішов у світ, наче старець-сіроманець, хтось його поволік. Одна справа, як той хтось – злодіяка одвічна, на весь вік у злодійстві втоплена…

– Та яка там злодіяка, – обурився Славко, – хата не зламана, все ціле, брали річ тихо й мирно, по-свійськи…

– Тим паче, – розпатякував чоловічок, – означає це, що, крім украденого персня, є й інша проблема в тебе – ненадійні товаришочки, ненадійні дівчатка. Хтось до тебе в серце вліз, парубче, а зі свого серця замка не зняв, душі тобі не відкрив, більше того, щиру дружбу вашу лопатою горне до свого засіка, ніби зерно з комори – багатіє хтось на твоїм серці, а ти клякнеш. Отож і кажу – розклади перед матінкою Євтихією всю свою ношу, аби перебрала, гляди, не тільки персня знайдеш, а й спокій у житті, струсивши незнані досі проблеми. Воно ж видно, сам у догадках б’єшся, а мислію переступити за горизонт уявлень боїшся. Не втішайся дружбою, хлопче, втішайся правдою. Бо дружба рівняє багатих з багатими, а бідних з бідними, правда ж рівняє всіх.

– І чого це у вас таке викривлене поняття про дружбу? – не погодився Славко. – Багаті з багатими, бідні з бідними… Не так це.

– А що, з бідаками водишся? – аж припіднявся чоловічок.

Славко поміркував мить.

– У мене кохана з бідних, то й що? – випалив. – Для мене й Тані немає значення, які в нас родословні, бо наші серця ангели так крильми зв’язали, що кріпша будь-якого дроту в’язь та, жодним забобоном її не розірвати.

– Може, й так, – хитнув головою чоловічок. – Я ж не матінка Євтихія, мені світ – темна пелена. А тобі, хлопче, видніше… Але раджу ще раз, питай у матінки Євтихії все, бо кожне її слово – прожектора промінь; як би тобі не ясніло в світі, а зблисне промінь – однак ще ясніше стане. Їй-бо.

Та й умовк, прокашлявшись, недавній балакун. Більше й слова не зронив. Та Славко й не наполягав – тут Тані дві доби вже не бачив; повіки стулить – кохана перед очима стоїть; вдивлявся в образ рідний Славко, вдивлявся та й задрімав на травичці.

– Ну, слава Богу, пора, – прорипіло поряд, склюнувши Славків сон.

Відкрив Славко очі – зів’ялий чоловічок, обтрусивши штани, станув за дверима Євтихіїної хати.

«О, вже й моя черга», – аж повеселішав Славко.

– Пулюй! – по якімсь часі загриміла Євтихіїна помічниця, висунувшись з-за дверей. – Є Пулюй?

– Є! – здійнявся Славко.

– То підходь швидше, – керувала молодиця. – Не один, либонь, на прийом.