Михайло Нечитайло: Інтронізація

Вони сиділи навпроти одне одного.

Це була карма.

Хоча, певно, карма не завжди є долею, іноді просто прокляттям.

Тоді кожен, хто зараховувався до Університету космічних зрушень, назавжди позбувався своїх дотеперішніх імен і освоював коротке та влучне, ніби постріл, але щоби оригінальне й навіки.

Він отримав Джо. Оригінальністю навряд чи вирізнялося. Потішити могло хіба тим, що більше ніхто в найближчі тисячоліття його не отримає. Персональний первісний і глибоко особистий код на всі віки, що досяжні в найближчій перспективі. Такий закон.

Поряд були Летюк, Гвіам, Суррена, ще десяток однокурсників. Університет космічних зрушень – занадто пишна назва для закладу зі п’ятнадцятьма щорічними випускниками на всю планету. Але більше планета не потребувала.

Десь століття тому ядерний потенціал людства сягнув параметрів, що із захисту переріс у непотрібність. Технології знищення ракет у перші долі злету лазерами космічних установок сягнули того рівня, коли ракети перестали бути носіями ядерних зарядів, а перетворилися в рипучі підводи епохи кінної тяги, підвладні й піддатливі кожному кучеру навіть найзадрипанішої брички. Тож ядерний потенціал вирішили ліквідувати. Пафосний порив транслювався по всіх каналах інформації, все кудись везлося, й стверджувалося, що на утилізацію.

Але насправді було не так. Одному з геніїв прийшла на ум думка, що, так би мовити, утилізовані ядерні заряди досить привабливо можна розмістити на орбіті, прилаштувавши на суперприскорювачі. Так учинила одна держава. Але ця преференція тривала недовго, бо вже незабаром уся орбіта кишіла зброєю. Над кожним ледь видимим населеним пунктом у космосі висіла базука, готова пульнути, щоб через секунду місто перестало ним бути.

Лазери для винищення тої загрози виявилися безсилі, бо електроніка не встигала зреагувати на миттєвий штурм земних поверхонь. Тож кожен державний діяч мав за честь поставити свою базуку над чиєюсь територією для захисту своїх. По якімсь часі над кожним містом громадилися ті базуки вже десятками, а подекуди й сотнями. Світ тримався на волосіні, яку практично ніхто не контролював, окрім Божого провидіння.

На тому етапі й вирішено було обмежити доступ зброї в космос. Відтак на орбіті з’явилися лазери, котрі не могли нічого вдіяти з базуками, бо будь-який її штурм моментально спричиняв до надшвидкісного запуску заряду на землю, але ефективно протидіяли підйому в космос будь-якого літального апарату. Майже на століття людство втратило славу космічної цивілізації, опинившись на рідній планеті під власним прицілом.

Але таке затворництво рано чи пізно мало скінчитися, бо супутники, котрі забезпечували людське життя, застарівали та зношувалися, а нові хоч і продукувалися по майстернях та заводах, але висот сягнути не мали права.

Йшлося до первіснообщинного, або ж бодай середньовічного укладу життя. А відтоді, як одна з базук утратила свою летючість з-за відсутності належного догляду й гепнулася, ще дякувати Богу, на Нову Землю, де стовбичила над якимось об’єктом, спричинивши термоядерний вибух та забравши в обійми вічності з пару тисяч життів, владарі країн почали шукати консенсусу. Бо невдовзі базуки малися гепатися частіше й частіше, відправляючи передчасно в далекі світи мільйони життів, щоби незабаром відправити туди не тільки все людство оптом, а навіть іскорки життя у вигляді невибагливої бактерії в глибоких штольнях.

Тоді й було створено коридор для виходу в космос, а поряд з ним і Університет космічних зрушень. Міжнародний, щоби жодна субстанція не могла виокремитися та шугонути в безповітряний простір самотужки, аби множити там свої базуки, демонтовуючи інші. Університет населяли всі народи світу, вони ж гуртом і виокремлювалися на орбіті, де так же скопом і лампічили все збройне начиння, аби не падало та поводилося пристойно, а також розвішували та розставляли всю іншу кібертехніку, якої людство потребувало на Землі.

П'ятнадцять підготовлених щороку пілотів виявилося, за задумом вседержителів людської раси, достатнім ешелоном для забезпечення елементарних потреб. Про щось інше не думали, бо всяк упадав біля своїх базук і прагнув контролю над кожною здійнятою за межі атмосфери місією.

Відтоді так і ведеться.

Джо дружив з Гвіамом. Обидва міцні, просякнуті відважністю відчайдухи, що мали потребу для гонору, аби поставити його перед очі однокурсників.