Михайло Нечитайло - Інтронізація

Університет по якійсь причині плював з високої гори навіть на натяки про гендерну рівність. З п’ятнадцяти абітурієнтів закладу, що штурмували ази космічних знань на одному курсі, тільки дві особини мали коси, а не чуби. І то…

Патриція – вона, звісно, мала ознаки жіночої статі, але заховала їх так далеко, що не всяк і роздивиться.

– Мене цікавить тільки один чоловік, – заявила колись Гвіаму, що жарту ради виокремив колись натяк на залицяння.

– Поза межами закладу? – прагнув той уточнення.

– Поза межами Землі, – роз’яснила.

– Хтось із попередніх випусків? – одно допитувався.

Дивилася на нього й не бачила.

– Ні, чоловік той – космос, – мовила.

Сміявся, аж падав Гвіам.

А вона не чула, вона йшла до свого єдиного, інших навіть не помічала. Відтак помічати перестали і її. Вона ж і не мала нічого проти. Бо вже зробила вибір.

А Суррена… О, Суррена!..

Навіть коли б вас було п'ятнадцять тисяч на всю земну кулю, а не всього п'ятнадцять, вона б однак виокремилася.

Джо колись навпрошки її запитав:

– На дідька ти подалася в цю космонавтику? Треба було в актриси чи моделі, знаменитістю крила б світ, як покривалом, топилася б у шані й заздрості, а так у напіввідомості покришиш дні по довколаземних просторах – хто про те знатиме, пошанує хто?

Стояла, задумавшись.

– Чого мовчиш? – перепитав.

– А що казати? – зітхнула. – Певно ж, ти правий. Навіть не знаю, що сюди занесло. Здоров’я, певно. Бездоганне здоров’я.

– Ну, це не показник для запирання тіла в каземати довічного обов’язку перед людством, – теж зітхнув. – Ех, були б ми простяками, а не обраними, вже б женився на тобі.

– Ні, не женився б, – заперечила.

– Це ж чому? – навіть обурюватися почав.

– Я б за тебе не пішла, – дивилася в очі.

– А чом це я тобі й не до пари? – вибухнув. – Не з дурного тіста ліплений, з добірного. Гарненький чувачок.

– Що ти мені тілом межи очі прискаєш? – аж відвернулася. – Я вибираю по розуму, по розмарину.

– Я не дурень, ти помиляєшся, – й собі відвернувся. – І при чому тут розмарин?

– Ніхто не каже й не казав, що ти дурень, – ішла геть. – Дурнів сюди не беруть. Але якщо ти не знаєш, при чому тут розмарин, то ти не з мого куща квітка.

Так і розійшлися, ще й не зійшовшись, біля того дурнуватого, незнано-нащо причепленого розмарину.

І Гвіам на тому ж обпікся.

– Що, теж розмарину хоче? – перепитав Джо, коли той похило відходив від Суррени.

– Ага, – аж рота роззявив Гвіам.

– Біда, – протяжно так Джо.

– Ні, не біда, – заперечив Гвіам, – просто зарозумілість.

А раз не біда, то варто на щось і надіятися. Бо наука наукою, призначення призначенням, Всесвіт Всесвітом, але ж є ще й молодість.

Якраз молодість і бісила.

Бо Суррена, зчищаючи зі своїх обріїв таких красенів, як Джо та Гвіам, хилилася до тонкокрилого Летюка. Нічого не скажеш, студент здібний, але ж хвилею котить трохи рідше, ніж хоча б і Джо, трохи скромніше. І такого обрати? За що? За розмарин? А він його нюхав, він його бачив хоч раз на віку?

Джо порився в енциклопедіях, підчитав трохи про ту нещасну рослину. Ну, вічнозелена, ну, запашна, ну, з родини губоцвітих (о, це точно Летюк криє в цій губоцвітності, бо як балакає, таке враження, наче губи в трубочку складає, а не слова ними вишіптує), ну, олію з неї чавлять. Навіть у ботанічний сад сходив, надибав там цю принаду – нічого особливого, рослина, як рослина.

Плюнув Джо на ту оказію, відвернувся від Суррени, жив, як і до цього.

Того вечора всі сиділи в холі гуртожитку, балакали про се, про те. Патриція пішла спати, а Суррена викручувалася перед товариством, як булочка на променаді хлібних зваб вищого ґатунку. Ну, як ти його відведеш ті очі?

– Розмаринчику б пожувати, – томно так з дівочих уст.

Хто й уваги не звернув, розходилися собі по кімнатах, Гвіам, Джо й Летюк лишилися.

– А що, хіба це проблема? – зверхньо так Джо.

– Як сказати? – Суррена чваньковито.

– Зараз організуємо, – Летюк невпевнено здійнявся з крісла.

Джо та Гвіам переглянулися.

– Давай, давай, – заохотили Летюка й поспіхом подалися геть.

– То що? – Гвіам потирав руки. – Організуємо дамі щастя?

– Можна, – завівся Джо.

Організувати, то й організувати, але як? Нічної пори їхній заклад закритий, на вулицю студентів не випускають за жодних обставин, бо й за дня повної свободи не мають, певного нагляду майбутня професія потребує. А як піццу чи коржика здобного через кур’єра замовиш, припре до віконця на першому поверсі, де має майбутнє летюче студентство право на передачі зі звичайного світу. Одним словом, виходу в зовнішній світ катма, а розмарину, ще й терміново, через кур’єра не замовиш. Проблема мала вирішуватися в неординарний спосіб.