Михайло Нечитайло - Інтронізація

Порадилися, пішли в спортзал, зняли зі стелі мотузку для фізичних вправ, вийшли на балкон з тильної сторони будівлі, глянули довкіл. Сьомий поверх викладав перед очі хай і не надто обширну, та все ж достатню панораму, аби зрозуміти, що поверх таки сьомий.

– І як це Летюк буде штурмувати висотні бастіони в самоті? – похіхікали та й приступили до процесу.

Спершу Джо обв’язав мотузку довкола себе й по ній на нижчий балкон спустився Гвіам. Потім уже він притримував знизу перекинуте через перила балкона спорядження, поки по нім ковзав униз Джо. І так то один, то інший – і ось хлопці й на грішній землі. Мотузку лишили зачепленою за перила балкону другого поверху, а самі рвонули в ботанічний сад.

Там штурмували тини та турнікети, лазили алеями, придивляючись до табличок, за якусь годину надибали потрібне, напатрали в пазуху, понесли до обителі. Мотузкою, один через одного, як і спускалися, тільки в зворотному порядку, вибралися нагору. Гордо понесли здобуте замовниці.

В холі вже нікого не було, ще б пак, годин з чотири лазили містом, але це не зупинило гонорову паруботу.

– Що, несемо в ліжко? – перепитав Гвіам.

– А то, – потер підборіддя Джо.

Постукали в двері. Тишина. Постукали ще. Нічичирк. Постукали настирливіше.

Звідкись з коридору виринув Летюк.

– Хлопці, чого ви шумите? – допитувався.

– Йди звідси, – порадили.

Не пішов, харцизяка, стояв і дивився.

– Ну й хай, – зло промовив Гвіам, – хай бачать негожі, що можуть гожі зробити для дам.

– Хай, – погодився Джо. – Це навіть корисно. І йому, й дамам.

Стукали й стукали.

Нарешті на порозі з’явилася роздратована й сонна Патриція.

– Чого треба? – сипала злістю.

– Суррену, – вимагали.

– Нащо?

– Не твоя справа.

– Вона спить.

Зам’ялися на мить. Але тільки на мить.

– Буди, – був вердикт.

– По якій причині? – не поступалася Патриція.

– Розмарин принесли.

– Хух, – пішла в глибину кімнати.

По якійсь хвилині в дверях постала й скуйовджена Суррена.

– Чого треба, хлопці?

– Ми, звичайно, перепрошуємо за нічний візит, – урочисто почав Джон. – Але ми, на відміну від усіх інших, уміємо дослухатися до прохань шановних панночок. Розмарин, Суррено, розмарин, – і урочисто вийняв з-за пазухи заповітні гілочки.

Взяла гілочку до рук.

– Можеш жувати, – порадив Гвіам.

– Ойо-йой, – на мить зникла й одразу ж з’явилася з яблуком у руках.

– Летюк приніс, – повідомила.

– То й що? – не зрозуміли.

– Сорт «Розмарин». Давній сорт, – пояснювала, – дуже давній. Але подекуди вирощується. Дуже мені смакує. Дякую Летюку, замовив, служба доставила. І доки ви десь лазили цілу ніч, ми вже їх скуштували й давно спимо. Раджу й вам зробити те ж саме.

Стояла й сміялася.

Гвіам похнюплено пішов, а Джо сів на диван. Летюк сів навпроти.

Сиділи й дивилися одне на одного.

– Ти їж, їж яблуко, – порадив Летюк, – воно дуже смачне.

Не дотулився. Поклав на столик, потер рукою підборіддя.

– Тепер зрозумів, що таке розмарин при розумі? – допитувалася колежанка.

– Ні, – щиро й сердито відповів.

– Розум має не просто бути, він має повсякчас тремтіти, аби не шукав ніхто розмарин по ночах, коли достатньо одного поруху до телефону. Розум має бути хитрим. Щоб людина досягала цілі найкоротшим шляхом, не плодячи надмірностей та проблематики. Бритва Оккама – це ж не принцип, це фактор розтину розуму.

Та й закрила двері.

Сиділи навпроти одне одного – Джо та Летюк.

– Розітнув, кажеш, розум? – похмуро запитав Джо.

– Просто подумав, – почув відповідь.

– А я, значить, не подумав, тупо побіг виконувати свою дурість? – хмурнів і хмурнів.

– Ні, ти теж мислиш. Але значно дрібнішими категоріями. Не винахідливо. Тому йдеш довше, або взагалі дуже звивистою дорогою. Тобі не вистачає масштабності. Всеохопності не вистачає. Ти починаєш блукати навпомацки, бо з одного краю світу не бачиш іншого, щоб визначити найкоротший шлях.

– А ти бачиш?

– Я – бачу, – потвердив Летюк. – У крайньому випадку стараюся бачити. І не рушаю, доки не окину поглядом усе.

– Дивися, не осліпни, – порадив Джо. – Бо інколи вибухає перед самими очима. Несподівано.

– Можна передбачити все, – не погодився Летюк. – Навіть несподіваний вибух. Бо все має закономірність. І все випливає з того, що було перед ним. Тільки вивчивши історію, можна творити її далі. Інакше витвориш трагедію.

– Трагедія теж історія, – знав і Джо основи наук та філософії.

– Не заперечую, – стенув плечима опонент, – але коли історія складається з одних трагедій, то є трагічна історія. А має бути націлена в майбутнє.